Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Певен, Король-Берег привітає великого княжича щиро та гаряче.

«Чому він пітніє? — спитав себе сотник варти, пильно спостерігаючи. — У палаті прохолодно, а тушкованих змій він не торкався.»

— Щодо іншої справи, про яку згадує королева Серсея, — вів далі князь Доран, — справді, місце Дорну в малій королівській раді спорожніло зі смертю мого брата. Час його знову заповнити. Мені лестить, що її милість вважає мої поради корисними для себе. Та я маю сумнів, що мені стане сил для такої далекої подорожі. Можливо, морем?

— Кораблем? — Пана Балона, здавалося, застукали зненацька. — Але… чи це безпечно, великий князю? Восени буяють найгірші шторми, так я чув від мореплавців, ще й… пірати на Порогах, вони…

— Авжеж. Пірати. Ваша правда, пане. Безпечніше повернутися тим самим шляхом, яким ви до нас приїхали, — привітно посміхнувся великий князь Доран. — Побалакаймо про це назавтра. Коли досягнемо Водограйних Садів, то розкажемо Мирцелі. Знаю, вона дуже зрадіє. Поза сумнівом, вона теж дуже скучила за братом.

— Прагну якнайскоріше побачити ясну панну принцесу, — мовив пан Балон. — І відвідати ваші Водограйні Сади. Кажуть, вони на диво прегарні.

— Прегарні, мирні, спокійні, — відповів великий князь. — Прохолодний вітерець, іскристі бризки, дитячий сміх. Водограйні Сади — моє улюблене місце в цьому світі, добрий лицарю. Один з моїх предків наказав спорудити їх на втіху своїй нареченій з дому Таргарієн, щоб уберегти її від пилюки та спеки Сонцеспису. Даянерис звали ту наречену, і була вона сестрою короля Даерона Ласкавого. Саме той шлюб привів Дорн у Семицарство, зробив нас його частиною. Вся держава знала, що дівчина кохала Даеронового брата-байстрюка Даемона Чорножара, і він кохав її теж, але королю вистачило мудрості поставити добро багатьох тисяч підданих вище за бажання двох закоханих, хай якими дорогими вони йому були. Саме Даянерис заповнила ці сади дитячим сміхом. Спочатку там гралися її власні діти, а згодом — сини та доньки панства і лицарства, що виховувалися разом з хлопчиками та дівчатками великокняжого роду. Одного літнього дня, коли сонце нещадно палило з неба, Даянерис зглянулася на дітей кухарів, челядників, машталірів і запросила їх теж купатися у ставках та водограях. Так започаткувався звичай, що живе донині.

Великий князь ухопився за колеса свого крісла і від’їхав назад від столу.

— Але прошу дарувати мені, добрий лицарю. Розмови стомили мене, а вирушати назавтра мусимо з першим промінням сонця. Обаро, чи не матимеш ласку проводити мене до ліжка? Німеріє, Тієно, ви теж приходьте — сказати старому дядечкові на добраніч.

Отак і випало Обарі Піщанець котити великокняже крісло з бенкетної палати Сонцеспису довгою галереєю до Доранової світлиці. Слідом тупав Арео Гота з її сестрами, а з ними — князівна Аріана та Еларія Піщанець. Ззаду поспіхом перебирав ніжками у капцях маестер Калеот, колисаючи в обіймах голову Гори, наче малу дитину.

— Ви ж не хочете насправді відіслати Тристана та Мирцелу до Король-Берега? — недовірливо питала Обара, штовхаючи крісло. Кроки її були довгі, сердиті, похапливі, занадто швидкі; великі дерев’яні колеса крісла гучно торохтіли на грубо обтесаних каменях підлоги. — Вчиніть так, і ми більше не побачимо дівчинки, а ваш син решту життя проживе заручником Залізного Престолу.

— Чи не вважаєш ти, Обаро, мене за недоумка? — зітхнув великий князь. — Ти багато чого не знаєш, але краще не обговорювати зайвого тут, де кожен може почути. Замовкни ненадовго — і скоро знатимеш від мене більше.

Доран Мартел болісно зіщулився.

— Ой, повільніше, небого, якщо ти мене любиш. Отой останній стрибок мені в коліно наче ножем штрикнув.

Обара вдвічі сповільнила крок.

— То що ж ви робитимете?

З відповіддю встрягла її сестра Тієна.

— Те саме, що пан дядько роблять завжди, — промуркотіла вона. — Чекатимуть, зволікатимуть, ухилятимуться від відповіді. Ніхто в світі не вміє цього краще за нашого звитяжного дядечка.

— Ти дарма ображаєш пана батька! — заперечила князівна Аріана.

— Замовкніть усі нарешті! — наказав великий князь.

Коли двері світлиці надійно зачинилися, князь Доран розвернув крісло до жіноцтва, що прийшло разом з ним. Навіть таке зусилля лишило його геть засапаним; до того ж мирійська ковдра, що вкривала йому ноги, застрягла між двох шпиць колеса, і князь мусив ухопитися за неї, щоб ковдру не зірвало. Під накривкою ноги його були бліді, м’які, безсилі, моторошні на вигляд. Обидва коліна почервоніли й набрякли, пальці на ногах стали майже пурпурові, удвічі більші за звичайні. Арео Гота бачив їх безліч разів, і все ж здригнувся, побачивши знову.

Попередня
-= 264 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!