Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Вони доньки свого батька, — зауважив великий князь.

Мала князівна посміхнулася.

— Три Оберини з цицьками.

Великий князь Доран засміявся. Гота так давно не чув його сміху, що вже й забув, який він.

— Все ж я вважаю, що до Король-Берега варто було поїхати мені, а не панні Нім, — мовила Аріана.

— Це надто небезпечно. Ти моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце — коло мене. До того ж ти скоро матимеш інше доручення.

— Оте останнє слово, про звістку… Ви отримали якісь новини?

Князь Доран посміхнувся до доньки своєю потаємною усмішкою.

— Так, з Лису. Там зібрався чималий флот, і скоро він вийде у море. Головне волантинські кораблі, що повезуть велике військо. Ані слова невідомо, хто вони такі чи куди прямують. Подейкували про слонів.

— Не про драконів?

— Про слонів. Проте у череві великого думбаса неважко сховати і молодого дракона. Даянерис найвразливіша на морі. На її місці я б ховав свої наміри якомога довше, щоб застукати Король-Берег зненацька.

— Гадаєте, з ними буде і Квентин?

— Можливо. Або ні. З того, де вони висадяться, ми напевне знатимемо, яку вони мають мету, і чи та мета — Вестерос. Квентин привезе Даянерис до гирла Зеленокрівці, якщо зможе. Але говорити про це наразі безглуздо. Поцілуй мене. З першим світлом ми вирушаємо до Водограйних Садів.

«Дайте боги вирушити хоч опівдні» — подумав Гота.

Згодом, коли Аріана пішла, він поклав сокиру і підняв князя Дорана на постіль.

— Доки Гора не розтрощив моєму братові голову, жоден дорнієць не загинув у їхній Війні П’яти Королів, — стиха пробурмотів великий князь, поки Гота накидав його ковдрою. — Скажіть, сотнику, чи варто мені цього соромитися, а чи пишатися?

— Не мені судити, великий князю.

«Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» Нічого іншого він не знав і не хотів знати.

Джон

Вала чекала за брамою в досвітньому холоді, загорнута в таку велетенську ведмежу шкуру, що пасувала б і Семові. Коло неї стояв бахмутик, засідланий і у поводі — кошлатий, сіренький, з одним більмовим оком. Мулій та Скорботний Ед — її чудернацька варта — стояли поруч. Подих курився і крижанів у холодному темному повітрі.

— Ви дали їй сліпого коня?! — перепитав Джон недовірливо.

— Хіба на одне око, мосьпане, — відповів Мулій. — А так він нівроку здоровий.

Братчик попестив коника по шиї.

— Кінь, може, й напівсліпий, але я ні, — зауважила Вала. — Я знаю, куди їхати.

— Панно, ви можете цього не робити. Адже небезпека…

— Я дам їй ради, Снігу-воєводо. Я не південна панянка, а жінка вільного народу. Я знаю пущу краще за ваших чорнокрилих розвідників. Для мене вона не страхолюдна.

«Мушу сподіватися.» Джон мав надію, що Вала досягне успіху там, де зазнав поразки Чорний Джак Булвер із загоном. Вільний нарід її не скривдить, сподівався він… але обидва знали надто добре, що в лісах на неї можуть чатувати не самі лише дичаки.

— Ви маєте вдосталь харчів?

— Сухарів, твердого сиру, вівсяних коржів, солоної тріски, солоної яловичини, солоної баранини… і міх солодкого вина — змивати оту вашу сіль з рота. Голодною смертю не помру.

— Тоді вам час рушати.

— Маєте моє слово, Снігу-воєводо — я повернуся або з Тормундом, або без нього. — Вала зиркнула на небо. Місяць висів уполовині. — Видивляйтеся мене на перший день повного місяця.

— Видивлятимуся.

«Не зрадь моїх сподівань, — подумав він, — бо Станіс зніме мені голову.»

— Чи маю я ваше слово, що ви триматимете нашу принцесу коло себе? — спитав король. І Джон дав слово.

«Але ж Вала — не принцеса. Я йому півсотні разів казав.» Втім, то була слабенька і порожня відмовка, жалюгідна соломинка, якою він намагався скріпити порушену обіцянку. Батько ніколи б такого не схвалив. «Я — меч на варті царини людей, — нагадав собі Джон, — і зрештою, це важить більше, ніж честь однієї людини.»

Дорога під Стіною була темна і холодна, мов черево крижаного дракона, і звивиста, наче змія. Скорботний Ед провів їх наскрізь зі смолоскипом у руці. Мулій ніс ключі від трьох брам, де прохід зачиняли ґрати чорного заліза у людську руку завтовшки. Списники при кожній брамі прикладали кісточки пальців до лоба перед Джоном Сніговієм, але на Валу та її коника відверто вирячували очі.

Коли вони вигулькнули з-під Стіни за товстими дверми зі свіжозрубаного зеленого дерева, дичацька принцеса спинилася на мить пороздивлятися вкрите снігом поле, де король Станіс переміг у битві. Далі за ним чекала страхолюдна пуща, темна і мовчазна. Світло півмісяця обернуло мед волосся Вали на бліде срібло, а щоки забарвило білим, наче сніг. Дівчина глибоко вдихнула.

Попередня
-= 268 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!