Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Злодій, — мовив Джон, поки птах всідався на одвірку, щоб зжерти здобич.

— Зро-одій, — погодився крук.

Джон спробував ковбасу і негайно змив її смак з рота пивом; тієї ж миті повернувся Ед і доповів, що ззовні чекає Бовен Марш.

— А з ним ще Отел і септон Келадор.

«Швидкі.» Джонові стало цікаво, хто це має задовгого язика. І чи один він такий.

— Ну то хай заходять.

— Авжеж, мосьпане. А ви, як вони зайдуть, пильнуйте ковбасу — щось у них пики голодні.

Та перше, що помітив Джон у прибульцях, був не голод, а тягар — у кожного свій. Септон Келадор виглядав пригніченим, запамороченим; напевне, палкий дракон усередині нього почувався спраглішим, ніж зазвичай. Перший будівничий Отел Ярвик неначе проковтнув щось таке, чого не міг перетравити. Бовен Марш був відверто розгніваний; Джон бачив це по очах, по стиснених вустах, по барві на круглих щоках, яку нагнав не холод.

— Прошу сідати, — мовив Джон. — Чи не бажаєте чимось пригоститися?

— Ми поснідали у трапезній, — відмовився Марш.

— То сором, а не сніданок, — буркнув Ярвик, сідаючи на стілець. — Я, з вашої ласки, охоче з’їв би ще.

— Чи не можна вина? — винувато понурив очі септон Келадор.

— Зер-рна! — заверещав крук з-над одвірку. — Зерна, зерна!

— Вина септонові, таріль нашому першому будівничому, — мовив Джон до Скорботного Еда. — Птахові — нічого.

І обернувся до гостей.

— Ви тут у справі Вали.

— І в інших справах теж, — додав Бовен Марш. — Братчики непокояться, пане воєводо.

«Хто, цікаво, поставив тебе говорити за них?»

— Я теж маю про що непокоїтися. Отеле, як просуваються роботи у Ніч-Кромі? Я отримав листа від пана Акселя Флорента, що величає себе Правицею Королеви. Він пише, що королева Селиса незадоволена своїм помешканням у Східній-Варті-біля-Моря і бажає негайно перебратися до нового стольця свого чоловіка. Чи це можливо?

Ярвик знизав плечима.

— Кам’янець ми майже відновили, на кухні перешили дах. Їм знадобляться дрова, харчі, начиння всяке… та якось викрутяться. У Східній Варті воно, певно, зараз краще, та вже що є, те є. Хіба від кораблів далеченько, якщо її милість раптом схочуть від нас поїхати… а жити так-сяк можна, хоча на справжній замок буде схоже хіба за кілька років. Якби мати більше будівничих…

— Можу дати вам велетня.

Почувши, Отел здригнувся.

— Оту почвару з двору?

— Його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Так мені Шкірян сказав. Так-так, довгенько, язика зламаєш. Але Шкірян зве його Вун-Вун і каже, що велетень озивається.

Вун-Вун був вельми відмінний від велетнів з казок Старої Мамки — свавільних диких істот, що домішували собі в куліш цебра крові та жерли биків цілими, зі шкурою, рогами і копитами. Цей велетень взагалі не їв м’яса, хоча коли йому подавали добрячий кошик городини, перетворювався на ненажерливе страхіття і бадьоро трощив великими міцними зубами цибулю, ріпу, навіть тверду сиру брукву.

— Він охоче береться до праці, хоча пояснити, що від нього хочуть, не завжди буває легко. Він у свій спосіб розмовляє прадавньою мовою, хоча не тямить ані слова посполитою. Зате силу має неймовірну і ніколи не втомлюється. Працюватиме за тузінь здорових чоловіків.

— Я… пане воєводо, та ж братія ніколи… велетні — вони їдять людську плоть… ні, пане воєводо, дякую, мені бракує рук наглядати за такою істотою, бо ж він…

Джон Сніговій анітрохи не здивувався.

— Воля ваша. Залишмо велетня тут.

Правду кажучи, він і не мав охоти відпускати від себе Вун-Вуна. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — так сказала б Ігритта. Але Джон розмовляв з велетнем щоразу, коли міг — через Шкіряна чи когось із вільного народу, приведеного з гаю оберіг-дерев — і щоразу дізнавався щось нове про його плем’я та їхню історію. І шкодував лише про те, що не має під рукою Сема — записати все на папері.

Втім, Джон не лишався сліпий і до небезпеки, яку становив Вун-Вун. Коли велетневі щось погрожувало, він спалахував гнівом, а руки мав досить дужі, щоб розірвати людину навпіл. Джонові він нагадував Ходора — вдвічі більшого, вдвічі дужішого і вдвічі менш тямущого. «Од такої думки і септон Келадор протверезіє. Та якщо Тормунд має з собою велетнів, Вун-Вун допоможе нам домовитися.»

Мормонтів крук забурмотів роздратовано, коли під ним відчинилися двері, оголошуючи прибуття Скорботного Еда з глеком вина і таріллю яєшні з ковбасою. Бовен Марш чекав, не ховаючи нетерплячки, поки Ед наливав вино, і заговорив знову, тільки коли шафар пішов.

— Толет — вірний братчик, люди його поважають. І Залізний Емет був добрячим майстром-мечником, — мовив великий шафар Варти. — Але подейкують, що ви хочете їх відіслати.

Попередня
-= 270 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!