Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Король стояв коло намету і витріщався у вогонь. «Що він там бачить? Перемогу? Лиху долю? Обличчя свого червоного і голодного бога?» Очі короля визирали з глибоких ям, коротко підстрижена борода нагадувала тінь на запалих щоках і кощавих щелепах. Та все ж була у його погляді сила, залізна лють, що сказала Аші красномовніше за слова: ця людина ніколи й нізащо не зверне зі свого шляху.

Аша стала перед Станісом на одне коліно.

— Пане королю.

«Чи вдосталь я принизилася перед вашою милістю? Чи досить я побита, пригнічена і зламана, як на ваш смак?»

— Благаю вас, зніміть кайдани мені з рук. Дозвольте їхати верхи. Я не пробуватиму втекти!

Станіс зиркнув на неї, наче на хтивого собаку, що дозволив собі нахабство гойдати йому ногу.

— То заслужені кайдани.

— Авжеж заслужені. За них я віддала вам своїх людей, свої кораблі, свій розум.

— Ваші кораблі вже мої. Або спалені. Ваші люди… скільки їх лишилося? Десятеро? Дванадцятеро?

«Дев’ятеро. А як рахувати здатних до бою — тоді шестеро.»

— Дагмер Репаний Жбан утримує Торгенів Закут. Він лютий воїн і вірний слуга дому Грейджой. Я віддам вам і замок, і залогу.

«Можливо» — трохи не додала вона. Та побереглася висловлювати зайві сумніви перед цим королем.

— Торгенів Закут не вартий болота під моїми чобітьми. Важить лише Зимосіч.

— Накажіть збити з мене кайдани, пане королю, і дозвольте допомогти вам узяти її! Ясновельможний брат вашої милості уславився тим, що обертав ворогів на друзів. Оберніть мене на вашого друга!

— Кажете про себе як про чоловіка? На нього вас не обернуть і боги, де вже мені.

На тім Станіс відвернувся до ніч-ватри — далі споглядати те, що йому ввижалося в танку жовтогарячих вогнів.

Пан Юстин Масей ухопив Ашу попід лікоть і втягнув до королівського намету.

— Це ви, панно, погано розсудили, — сказав він їй. — Ніколи не згадуйте при ньому про Роберта.

«А й справді. Аби ж знати.» Аша розуміла, як воно бувало з молодшими братами. Сама вона пам’ятала Теона ще хлопчиком — сором’язливою дитиною, яка остерігалася і уникала Родріка та Марона. «Вони ніколи не виростають з цих штанів, — подумала вона. — Хай меншому братові буде хоч сто років, він однак лишиться меншим братом.» Вона струснула свої залізні прикраси і уявила, яка б то була втіха: зайти Станісові за спину і вдавити його ланцюгом між власними зап’ястками.

Того вечора вони пригощалися тушкованою олениною з кощавого звіра, упольованого розвідником на ім’я Бенджикот Віть — але тільки у королівському наметі. За його полотняними стінами кожен вояк отримав окраєць хліба, шматок чорної ковбаси завдовжки у палець, і запив його рештками пива з запасів Галбарта Гловера.

П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.

— Якби ж ми були круки, — сказав Юстин Масей на четвертий день походу, коли розпочався снігопад.

Спершу з неба злетіло лише кілька сніжинок. Потроху вони склалися у крихітні горбки — холодні й вогкі, та не такі, щоб їх не подолати. Але наступного дня знову сніжило, і наступного теж, і ще через день. Рясні бороди вовків Півночі скоро вкрилися льодом від замерзлого подиху, а чисто голені південські зухи почали ростити вуса, бурці та бороди, щоб не приморозити облич. Невдовзі земля попереду війська вкрилася білою ковдрою, що сховала камені, корені, поламане гілля і перетворила кожен крок на небезпечну пригоду. Здійнявся вітер, погнав низом снігову курявицю. Королівське вояцтво обернулося на валку сніговиків, що помалу дибали крізь замети по коліно заввишки.

На третій день снігу військо почало розповзатися. Де південські лицарі та вельможі борюкалися у снігу, там мешканці північних верховин просувалися бадьоро і весело. Їхні бахмутики міцно стояли на ногах, їли менше за лицарських дорожніх коней, не кажучи вже про великих бойових огирів, а їхні вершники у снігу почувалися, наче вдома. Чимало вовків вдягло на ноги чудернацьке взуття, яке вони називали «ведмежими лапами». То були довгасті штуки, вигнуті з гілля і переплетені смужками шкіри. Прив’язані до підборів чобіт, штуки якимось дивом дозволяли північанам тупати просто по снігу, не ламаючи кірку і не провалюючись до стегон.

Дехто з північан мав «ведмежі лапи» і для коней теж, і малі кошлаті бахмутики носили їх так легко, як зазвичай коні носять підкови… але лицарські тварини не забажали про таке й чути. Коли декілька королівських лицарів усе-таки припнули «лапи» до копит своїм коням, великі південні звірі або стали й не схотіли рушати, або спробували струсити їх з ніг. Один румак все-таки зробив кілька кроків, але зламав собі гомілку.

Попередня
-= 290 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!