Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Великий Цеберник зареготав йому просто в обличчя.

— Отакої! Чуєш, стручку гороховий, якби ти був воїном, я б тебе за це тут-таки й поклав. Але меч мій надто коштовної криці, щоб його бруднити кров’ю боягуза. — Він ковтнув пива і витер рота долонею. — Ну помирають люди, то й що? До Зимосічі ще кілька помре. Це війна. На війні гинуть люди. Так було і буде. Завжди.

Пан Корліс Шеляг недовірливо вирячився на ватажка верховинного роду.

— То ти що, Вулю, сам смерті шукаєш?

Північанина його запитання, здавалося, звеселило.

— Я хочу жити вічно у краю, де літо триває тисячу років. Я хочу замок у хмарах, звідки дивитимуся на весь світ. Я хочу знову мати двадцять і шість років. Бо у двадцять і шість років я міг битися цілий день і гойдати жінку цілу ніч. Чого людина хоче — байдуже. Бо зима вже насунулася, хлопче. А зима — то смерть. Хай краще мої хлопці загинуть у битві за Недову дівчинку, ніж помруть голодні й нужденні у снігу, витираючи замерзлі сльози з очей. Про тих, хто так помирає, ніхто не складає пісень. А що до мене, то я вже старий. Це буде моя остання зима. Скупатися б перед смертю в болтонівській крові. Відчути, як вона бризкає мені на обличчя, коли сокира розвалює болтонівський череп. Отоді я злижу її з губ і помру з солодким смаком на язику.

— Авжеж! — загарчав Морган Лиділ. — Кров і битва!

І раптом заволали усі верховинці, застукотіли кухлями та рогами для пива по столі, наповнюючи брязкотом королівське шатро.

Аша Грейджой вже й сама б вітала битву. «Одну, останню, аби лише покласти край оцьому жахіттю. Залізо проти заліза, рожевий сніг, потрощені щити та відрубані руки… і нехай усе нарешті скінчиться.»

Наступного дня королівські пластуни натрапили на покинутий хутір між двома озерами — вбогий та крихітний, з кількох хат навколо «довгого дому» та вартової вежі. Річард Горп наказав зупинитися, хоча військо того дня не просунулося і на версту, а до темряви ще лишалося кілька годин. Перш ніж обоз та позадній загін нарешті придибали до місця, вже зійшов місяць. Разом з останніми прибула і Аша.

— У тому озері є риба, — сказав Горп королю. — Наробимо у кризі дірок. Північани уміють, вони покажуть.

Навіть у важкому кожусі та панцирному обладунку Станіс здавався кощавим мерцем з могили. Рештки плоті, які ще лишалися на його високій худорлявій поставі, геть розтанули протягом походу. Під шкірою голови виднілися обриси черепа; щелепи були стиснені так люто, що Аша злякалася, чи не зламаються зуби.

— Риба? Гаразд, — відповів він, наче вигризаючи з себе кожне слово. — Але на світанку рушаємо.

На світанку табір прокинувся у снігу та тиші. Небо стало з чорного білим, але наче й не посвітлішало. Аша Грейджой прокинулася під купою спального хутра скоцюблена і замерзла, слухаючи хропіння Ведмедиці. Вона ще не знала жінки, яка б хропіла гучніше, але за час походу вже звикла і тепер навіть дещо втішалася — тиша лякала її більше. Жодна сурма не наказувала воякам сідати в сідла, ставати у стрій, готуватися виступати. Жоден ріг не скликав північан. «Щось тут не те. Щось сталося.»

Аша виповзла з-під спального хутра і вибралася з намету, відкинувши стіну снігу, що загородила їх уночі. Кайдани брязнули, коли вона зіп’ялася на ноги і зробила ковток крижаного вранішнього повітря. Сніг падав ще рясніше, ніж коли вона ховалася до намету. Озера зникли, ліс теж. Обриси інших наметів та навісів ще вгадувалися; на вартовій вежі, якої вже не було видно, жевріло жовтогаряче сяйво. Решту проковтнув сніг.

Десь там, попереду, за мурами Зимосічі на них чекав Руз Болтон. А військо Станіса Баратеона сиділо нерухоме, загрузле у снігах, оточене крижаними заметами… і змучене голодом.

Даянерис

Свічка майже вигоріла; лишився оцупок ледве у піввершка, що витикався з калюжі теплого воску і кидав тьмяне світло на постіль цариці та королеви. Полум’я починало вже тремтіти.

«Скоро згасне, — усвідомила Дані, — а там і ніч добіжить кінця.»

Світанок завжди наставав занадто швидко. Вона не спала, не могла заснути — та й не бажала. Не сміла навіть заплющити очі, лякаючись, що як заплющить, то знову розплющить аж на ранок. Якби вона мала силу і владу, то наказала б ночі тривати вічно. Але могла лише не давати собі заснути, щоб скуштувати кожну солодку мить перед тим, як настане день і оберне ті миті на бліді спогади.

Дааріо Нахаріс поруч неї спав, наче щойно народжене дитя. Він мав хист до спання і любив ним вихвалятися. Умів спати навіть у сідлі — якщо не брехав, — щоб до початку битви прибути добре відпочилим. Що коїлося навколо — буря, дощ чи ясне сонце, — його не обходило.

Попередня
-= 293 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!