Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Обличчя старого лицаря пашіло.

— Я вже сказав забагато, ваша милосте. Я…

— Вітаю, ласкава царице!

Друга хода зрівнялася з її власною, і тепер зі свого місця у кріслі-ношах їй посміхався Гіздахр зо’Лорак. «Мій цар і повелитель.» Дані стало цікаво, де Дааріо Нахаріс і що він робить. «Якби це була казка, він підлетів би учвал саме тоді, коли ми дісталися б храму. І викликав Гіздахра на бій за мою руку.»

Біч-обіч валки цариці та Гіздахра зо’Лорака поволі просувалися Меєрином. Нарешті перед ними замаяв Храм Грацій, виблискуючи золотими банями на сонці. «Яка краса» — сказала собі цариця, але десь глибоко всередині маленька дурненька дівчинка не припиняла роззиратися, шукаючи Дааріо. «Якби він кохав тебе, то прийшов би і забрав під загрозою меча, як Раегар викрав свою північанську дівчину» — наполягала маленька дівчинка. Але цариця знала, що то дурощі. Навіть якби її полковникові стало божевілля спробувати викрадення, Мідні Звірі зарізали б його, не давши наблизитися і на півсотні сажнів.

Перед дверми храму на них чекала Галацца Галаре, оточена сестрами у білому, рожевому та червоному, блакиті, золоті та порфірі. «Їх менше, ніж було.» Дані пошукала очима Еццару і не знайшла. «Невже кривава різачка забрала навіть її?» Хоча цариця лишила астапорців помирати з голоду ззовні мурів, щоб не дати різачці розповсюдитися, хвороба поширювалася все одно. Захворіло чимало людей: відпущенці, сердюки, Мідні Звірі, навіть дотракійці, хоча пошесть досі не торкнулася жодного з Неблазних. Дані подумки молилася, щоб найгірше вже минулося.

Грації винесли наперед крісло зі слонової кістки та золоту балію. Спритно притримуючи токар, щоб не ставати на його край, Даянерис Таргарієн опустилася на оксамитове сидіння, а Гіздахр зо’Лорак став на коліна, розв’язав їй сандалі та почав омивати ноги. П’ятдесят євнухів заспівали чарівним хором, десять тисяч очей прикипіли до видовища. «Він має лагідні руки, — подумалося Дані, поки між її пальців лилися теплі запашні олії. — Якщо до них додається ще й лагідне серце — може, з часом я до нього прихилюся.»

Коли ноги були омиті, Гіздахр висушив їх м’яким рушником, знову вдягнув і ушнурував сандалі, потім допоміг Дані підвестися. Руч-об-руч вони увійшли до храму слідом за Зеленою Грацією; повітря там повнилося густими пахощами, а у стінних заглибинах стояли, оповиті тінями, боги старого Гісу.

За чотири години по тому вони вийшли з храму чоловіком та дружиною, пов’язані на зап’ястках і кісточках ланцюжками жовтого золота.

Джон

Королева Селиса насунулася на замок Чорний у супроводі власної доньки та її блазня, власних служниць та двірських паній, а також власного загону збройної варти з п’яти десятків лицарів, панцирних слуг і стражників. «І всі — королевині люди, — подумав Джон. — Та хоч крутяться вони навколо Селиси, а служать насправді Мелісандрі.» Червона жриця попередила про їхнє прибуття мало не за день перед тим, як зі Східної Варти прилетів крук з тією самою новиною.

Джон зустрів королевин почет коло стайні, супроводжуваний Шовкуном, Бовеном Маршем та півдесятком вартових у довгих чорних кобеняках. Йому не личило з’являтися перед королевою без власного почту, а надто перед цією — якщо хоч половина почутого про неї була правдою. Побачивши Джона самого, вона б ще чого завважила його за стайняра та віддала повід коня.

Снігові хмари нарешті відсунулися на південь і дали їм трохи спочинку. Коли Джон Сніговій ставав на коліно перед південською королевою, в повітрі відчувався навіть смак тепла.

— Ваша милосте. Замок Чорний вітає вас і ваш почет.

Королева Селиса подивилася на нього згори вниз.

— Дякую. Тепер супроводьте нас до вашого князя-воєводи.

— Мої браття вшанували мене цією честю. Я — князь-воєвода Джон Сніговій.

— Ви?! Казали мені, що ви зовсім молодий, але… — Королева Селиса мала гостре бліде обличчя, на голові носила вінець червоного золота з вістрями у подобі язичків полум’я — точно такий, як у Станіса. — Підведіться, воєводо Сніговію. Це моя донька Ширена.

— Вітаю, принцесо, — схилив голову Джон.

Ширена була відлюдькувата, не надто вродлива дівчинка, яку до того ж спотворила сіра лускачка, що лишила шию і частину щоки жорсткою, сірою, вкритою сіткою тріщин.

— Мої браття разом зі мною — до ваших послуг, — сказав він дівчинці.

Ширена зашарілася.

— Дякую, пане воєводо.

— Здається, ви маєте знати мого родича, пана Акселя Флорента, — вела далі королева.

— Лише за чутками, принесеними на крукових крилах.

Листи, отримані Джоном зі Східної-Варти-біля-Моря, чимало розповідали про Акселя Флорента… хоча мало що з розказаного йому лестило.

Попередня
-= 301 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!