Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Одинадцятьох кораблів і близько не вистачало для задуманого, але якщо зволікати далі, то зрештою рятівники не знайдуть у Недолі жодної живої душі. «Отже, рушати треба зараз або ніколи.» Але чи досить вже розпачу скуштували Матінка-Кротиха та її люди, щоб довірити свої життя Нічній Варті? Хтозна, хтозна…

Коли Джон з Тихо Несторісом залишали світлицю, вже починало сутеніти і знову засніжило.

— Схоже, небо не розщедрилося на довгий перепочинок, — зауважив Джон і загорнувся у кобеняка.

— Зима стукає у двері. Того дня, коли я вирушав з Браавосу, на протоках намерзла крига.

— Троє з мого братства проминали Браавос зовсім нещодавно, — мовив Джон. — Старий маестер, співець та молодий шафар. Вони супроводжували до Старограду дичацьку дівчину та її дитину. Чи не зустрічали ви їх у місті?

— На жаль, ні, ласкавий пане. Вестеросці відвідують Браавос щодня, але більшість прибуває та відбуває через Тандитну Гавань. Кораблі ж Залізного Банку стають на котву в Порфіровій Гавані. Якщо забажаєте, я можу поспитатися про них, коли повернуся.

— Нема потреби. Донині вони вже мали безпечно дістатися Старограду.

— Сподіваймося. Вузьке море дуже лихе цієї пори року. А віднедавна ми чуємо бентежні звістки про дивні кораблі, які бачили на Порогах.

— Саладор Саан?

— Лисенійський пірат? Так, дехто каже, він повернувся до старих звичок. І бойовий флот князя Рожвина потроху рухається крізь Зламану Руку. Напевне, повертається додому. Але ті кораблі нам добре відомі разом з їхніми господарями. Ні, подейкують про інші вітрила… з дальшого сходу… і ще чути балачки про драконів.

— Якби ж мати хоч одного. Трохи зігрілися б.

— Ясний пан воєвода пожартували. Даруйте, але я не сміятимуся. Ми, браавосці, походимо від нещасних утікачів, що ледве врятувалися від Валірії та люті її драконовладців. Ми не жартуємо про драконів.

«Воно й не дивно.»

— Перепрошую, пане Тихо, якщо завдав образи.

— Не завдали жодної, пане воєводо. Але я раптом відчув голод. Роздавати боржникам такі купи золота — мимоволі черево спорожніє. Чи не покажете мені, з вашої ласки, де в вас бенкетна палата?

— Я вас туди проведу. — Джон майнув рукою. — Прошу сюди.

Опинившись у трапезній, було нечемно не зломити з банкіром хліба, тож Джон вислав Шовкуна по страви. Новина про прибуття гостей притягла до трапезної майже усіх братчиків, які не спали і не вартували Стіну; підвал наповнився теплом і галасом.

Самої королеви видно не було, і доньки її теж. Вони мали вже розташуватися у Король-Башті. Зате були присутні пан Брус і пан Малегорн, що розважали товариство свіжими новинами зі Східної Варти та з-за моря. Сиділо тут також і трійко панн з почту королеви у супроводі служниць та десятку залицяльників з Нічної Варти.

Ближче до дверей завзято нападав на рожен з каплунами Правиця Королеви, зісмоктуючи м’ясо з кісток і запиваючи кожен шматок ковтком пива. Коли пан Аксель Флорент побачив Джона Сніговія, то відкинув кістку, витер рота тилом долоні й наблизився перевальцем. Криві ноги, випнуті барилом груди і чималі вуха робили його вельми кумедним на вигляд, але Джон остерігся сміятися — бо то був дядько королеви Селиси, що одним з перших прийняв червоного бога Мелісандри. «Коли він і не вбивця родичів, то недалеко пішов.» Брата Акселя Флорента спалила Мелісандра, розповів Джонові маестер Аемон, а пан Аксель навіть пальцем не ворухнув, щоб його врятувати. «Що за людина стоятиме і дивитиметься, як палять живцем її рідного брата?»

— Несторісе, — привітався пан Аксель, — пане воєводо. Чи можу я приєднатися?

І не чекаючи на відповідь, опустив дупу на лаву.

— Хочу спитати, воєводо Сніговію… ота дичацька принцеса, про яку писав його милість король Станіс… де її можна знайти, з ласки ясного пана?

«За багато верст звідси, — подумав Джон. — Якщо боги до нас прихильні, вона якраз мала вже знайти Тормунда Велетнебоя.»

— Вала — молодша сестра Далли, дружини Манса Розбишаки і матері його сина. Король Станіс узяв Валу з дитиною в полон після смерті Далли під час пологів. Але вона не принцеса, як на ваш звичай.

Пан Аксель здвигнув плечима.

— Та хай хто вона є… в Східній Варті подейкують, що нічогенька на вроду. Хочу побачити її на власні очі. Дехто з цих дичацьких жінок… кажуть, чоловікам доводиться перевертати їх обличчям униз, щоб виконати подружній обов’язок. От якби ж пан воєвода привели її нам та дали подивитися.

— Вона не коняка, щоб водити її на спогляд юрбі, шановний пане.

— Обіцяю не рахувати їй зуби, — вишкірився Флорент. — І не бійтеся, я буду чемний за всіма належними звичаями.

Попередня
-= 305 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!