Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Та нікого, з ласки пана воєводи. Сама приїхала. Коняка під нею мало не здихала — сама шкура та кістки, кульгава і в піні вся. Коняку кинули, а дівчину, перепрошую, забрали допитати.

«Сіра дівчинка на коні, що помирає.» Скидалося, що Мелісандрині вогні не збрехали. Але що сталося з Мансом Розбишакою та його списницями?

— Де зараз дівчина?

— В маестра Аемона, пане воєводо.

В замку Чорному помешкання маестра досі кликали Аемоновими, хоча поважний старий мав дотепер вже опинитися у Старограді, в теплі та безпеці.

— Дівча було синє з холоду, все трусилося. Тай сказав Клідасові, щоб подивився.

— Добре.

Джон знову відчув себе п’ятнадцятирічним. «Сестричечка.» Він підвівся і вдягнув кобеняка.

Дворище він перетинав разом з Мулієм, усе ще під снігопадом. На сході займався золотий світанок, але у вікні пані Мелісандри блимало червонясте світло. «То вона ніколи не спить, абощо? В яку гру ти граєш, жрице? Чи не мала ти для Манса якогось іншого доручення?»

Джон хотів вірити, що то Ар’я. Хотів знову побачити її обличчя, посміхнутися до неї, скуйовдити волосся, запевнити, що віднині вона в безпеці. «Але вона не буде в безпеці. Зимосіч спалено, сплюндровано. Безпечних місць більше немає.»

Залишити сестру при собі він не міг, хай як жадало його серце. На Стіні не було місця жінкам, не кажучи вже про дівчинку можновладного роду. Не збирався Джон і віддавати її Станісові чи Мелісандрі. Король напевне забажав би одружити її з одним зі своїх вірних — Горпом, Масеєм, Годрі Велетневою Смертю… а що вигадала б для неї червона жінка, знали самі лише боги.

Найкраще, що міг вигадати Джон — відіслати Ар’ю до Східної Варти і попрохати Котера Пайка посадити дівчинку на корабель кудись за море, поза межі досяжності жорстоких свавільних королів. Але тоді доведеться чекати, доки кораблі не повернуться з Недолі. «І хай би собі поїхала до Браавосу з Тихо Несторісом. Може, Залізний Банк притулить її до якогось шляхетного сімейства на виховання.» Браавос з усіх Вільних Міст знаходився найближче… і тому був водночас і найкращим, і найгіршим вибором. «Чи не безпечніше обрати Лорат або Ібен-Порт?» Все ж, хоч куди її відсилай, не обійтися без срібла на витрати, даху над головою, дорослих людей для захисту і піклування — сама Ар’я була ще дитиною.

Старі помешкання маестра Аемона були такі натоплені, що коли Мулій потягнув двері, раптова хмара пари засліпила обох. Всередині у комині палав вогонь, колоди тріщали та плювалися жаринами. Джон переступив через купу вогкого одягу.

— Сніг, сніг, сніговій! — закрякали круки згори.

Дівчинка сиділа коло вогню, загорнута у чорний вовняний кобеняк, утричі за неї більший, і міцно спала. Вона була схожа на Ар’ю достатньо, щоб на мить примусити Джона здригнутися… та лише на мить. Висока, худорлява, наче молоде лоша — самі лікті та коліна. Брунатне волосся було заплетене в товсту косу і перевите смужками шкіри. Дівчинка мала видовжене обличчя, гостре підборіддя, невеличкі вушка… але виглядала старшою за Ар’ю, значно старшою. «Вона мені майже однолітка.»

— Її погодували? — запитав Мулія Джон.

— Дали хліба і трохи рідкої юшки, пане воєводо, — підвівся зі стільця Клідас. — Маестер Аемон завжди казали починати потроху. Важчого харчу вона б не перетравила.

Мулій кивнув.

— Данел приніс Гобової ковбаси, та вона і шматочка не схотіла.

Джон не міг її винуватити. Гобова ковбаса робилася з солі, смальцю і бозна-чого ще — такого, що й думати не хотілося.

— Напевне, слід дати їй відпочити.

Саме тієї миті дівчинка випросталася, притискаючи кобеняка до невеличких блідих грудей. На обличчі панувало замішання.

— Де?…

— У замку Чорному, панно.

— На Стіні. — Її очі наповнилися слізьми. — Нарешті я тут!

Клідас присунувся ближче.

— Бідна дитино. Скільки ж тобі років?

— Наступних іменин буде шістнадцять. І не дитина я вже, а жінка — доросла і розквітла. — Вона позіхнула, затуливши рота полою кобеняка. — А на вас немає ланцюга. Ви маестер?

— Ні, — відповів Клідас, — але довго служив при маестрі.

«Вона таки трохи схожа на Ар’ю, — подумав Джон. — Голодна і кощава, але волосся того ж кольору, і очі теж.»

— Мені казали, ви про мене питали. Мене звати…

— …Джоном Сніговієм. — Дівчина відкинула косу за плече. — Мій дім пов’язано з вашим кров’ю та честю. Вислухайте мене, родичу. Мій дядько Креган вовком іде по сліду. Не дозвольте йому забрати мене назад до Карголду.

Джон вирячив очі. «Я знаю цю дівчину!» Було щось у її очах, у поводженні, у розмові… Якусь мить спогад уникав його, а тоді повернувся.

Попередня
-= 307 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!