Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Алиса Карстарк!

Вустами дівчини майнула слабенька посмішка.

— Я вже не сподівалася, що ви згадаєте. Бо ж востаннє ми бачилися, коли мені було шість років.

— Ви тоді приїхали до Зимосічі з батьком. — «Тим батьком, якому Робб стяв голову.» — Не пригадаю вже, навіщо.

Дівчина зашарілася.

— Познайомитися з вашим братом. О ні, нагода була інша, але справжня причина — саме така. Я була Роббові майже однолітка, і батько думали, чи не вдасться заручити мене з ним. Влаштували бенкет, я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже чемний і похвалив мою вправність у танку. А ви були такі похмурі. Панотець сказали, що для байстрюків то звична справа.

— Пам’ятаю, — відповів Джон, майже не збрехавши.

— Ви й зараз трохи похмурі, — мовила дівчина, — але я вам пробачу, якщо ви мене врятуєте від дядька.

— Від дядька… тобто від князя Арнольфа?

— Ніякого не князя, — презирливо скривилася Алиса. — Законним князем є мій брат Гаррі, а я за законом і звичаєм — його спадкоємиця, бо донька передує дядькові. Дядько Арнольф — лише каштелян. Та насправді він мені навіть не дядько, а нерідний дід — дядько мого батька. Креган — то його син. Який саме він мені родич, не скажу, але завжди кликала його дядьком. Тепер він та його посіпаки хочуть примусити мене звати його чоловіком.

Алиса стиснула руку в кулак.

— Перед війною я заручилася з Дарином Роголісом. Ми чекали мого розквіту, щоб побратися, але Дарина убив Крулеріз у Шепітній Пущі. Батько написали, що знайдуть мені за чоловіка когось із південного панства, але не знайшли. Ваш брат Робб відтяв їм голову за вбивство Ланістерів. — Її вуста смикнулися. — А я ж гадала, вони всі пішли на південь саме затим, щоб убити трохи Ланістерів.

— Ну… не так усе просто, панно. Князь Карстарк убив двох Роббових бранців — хлопчиків-зброєносців, замкнених у келії, неспроможних навіть оборонити себе.

Дівчина навіть не показала подиву.

— Панотець ніколи не ревли і не горлали, як Великоджон, та гнів їхній бував чи не лихішим. Але тепер вони мертві. Ваш брат теж. А ми з вами тут, і досі живі. Чи стоїть між нами пролита кров, воєводо Сніговію?

— Коли вдягаєш чорне, то залишаєш усі чвари і розбрат позаду. Нічна Варта не ворогує ані з Карголдом, ані з вами.

— То й добре. Я боялася… Я прохала батька лишити за каштеляна одного з моїх братів, але жоден не хотів упустити славу битви та багату здобич півдня. Тепер Тор і Ед мертві. Гаррі сидів бранцем у Дівоставі, коли востаннє я про нього чула — майже рік тому. Хтозна, чи він досі живий. Мені не було куди тікати, лише до останнього сина Едарда Старка.

— Чому не до короля? Карголд оголосив підтримку Станісові.

— То мій дядько оголосив підтримку Станісові, сподіваючись розгнівити Ланістерів, щоб вони зрубали голову небораці Гаррі. Якщо мій брат помре, Карголд стане моїм, але дядьки хочуть забрати моє родове право собі. Щойно Креган нарядить від мене дитину, я не буду йому потрібна. Двох дружин він уже поховав. — Алиса сердито змахнула сльозу, майже як Ар’я. — То ви мені допоможете?

— Шлюби і спадок — справи королів, панно. Я напишу Станісові про вас, але…

Алиса Карстарк засміялася — сміхом відчаю, не дівочих пустощів.

— Пишіть, але не сподівайтеся відповіді! Станіс не доживе отримати вашого листа. Мій дядько подбає.

— Ви про що?

— Арнольф поспішає до Зимосічі, то правда, але затим лише, щоб устромити вашому королю ножа в спину. Він давно вже змовився з Рузом Болтоном… за золото, за обіцянку королівського пробачення і за голову бідолашного Гаррі. Дорога Станісові пролягає просто на бійню. Тому він мені не допоможе. Та й якби міг — однак би не допоміг.

Алиса стала перед Джоном на коліна, вчепившись у чорного кобеняка на грудях.

— Ви моя остання надія, воєводо Сніговію. Благаю вас іменем вашого батька — захистіть і вбережіть нещасну дівчину.

Сліпиця

Ночі її освітлювали віддалені зірки та мерехтіння місячного сяйва на снігу, але щоранку вона прокидалася у нездоланній пітьмі.

Вона знову розплющила очі й сліпо витріщилася у темряву, що сповивала її з усіх боків. Сон швидко блякнув і забувався. «Такий прегарний.» Вона облизнула губи, пригадуючи бекання овець, жах у очах вівчара, лемент собак, яких вона вбивала одного за одним, гарчання її зграї. Дичини поменшало, відколи почало сніжити, але минулої ночі вони-таки побенкетували: ягнятиною, собаками, бараниною і людською плоттю. Деякі з її малих сірих родичів боялися людей, навіть мертвих — але тільки не вона. М’ясо було м’ясом, люди були здобиччю. А вона була нічною вовчицею. Але тільки уві сні.

Попередня
-= 308 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!