Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Ти маєш п’ять відчуттів, — казав їй лагідний старий. — Навчися користуватися іншими чотирма, то й матимеш менше подряпин, порізів та ціпок.

Тепер вона вже вміла відчувати потоки повітря в себе на шкірі. Знаходила кухню за пахощами їжі, розрізняла чоловіків од жінок за пахощами шкіри. Упізнавала Умму, слуг та послушників за кроками; не помилялася в жодному, коли вони наближалися достатньо, щоб їх почути і понюхати — хіба що в жебрачці та лагідному старому, кроки яких чулися тільки тоді, коли вони самі цього бажали. Свічки, що горіли у храмі, також мали свої пахощі; навіть ті, що не були запашні, все ж пускали цівочки диму з ґнотів. Коли дівчинка нарешті навчилася користуватися власним носом, всі вони закричали до неї розмаїттям голосів.

Мерці теж мали власні запахи. Одним з її обов’язків було щоранку знаходити мертвих у храмі — тих, що обрали лягти, заплющити очі й випити з чорної водойми.

Нині вранці вона знайшла двох. Один помер коло ніг Мороку, і над ним блимала одна свічка. Дівчинка відчувала її тепло; пахощі лоскотали носа. Вона знала, що свічка горить тьмяно-червоним полум’ям; людям з очима труп здавався б омитим червоним сяйвом. Перш ніж покликати служників однести труп, вона стала на коліна і помацала йому обличчя, окреслила обриси щелепи, мазнула пальцями по щоках та носі, торкнулася волосся. «Кучеряве, рясне. А обличчя показне, без зморщок. Зовсім молодий був.» Дівчинці стало цікаво, що привело його до храму шукати дарунку смерті. Брави, поранені на смерть, часто пробиралися до Дому Чорного та Білого прискорити свій кінець, але на цьому вона не знайшла жодної рани.

Друге тіло належало старій жінці. Вона заснула останнім сном на канапі у одному з прихованих ванькирів, де особливі свічки створювали видіння речей, колись коханих, але втрачених. Солодка смерть, тиха і ніжна — так полюбляв говорити лагідний чоловік. Пальці сказали сліпиці, що стара померла з посмішкою на обличчі — ще й зовсім нещодавно, бо тіло лишилося теплим на дотик. «Така м’яка в неї шкіра… наче стара шкіряна одежина, складена та зморщена тисячу разів.»

Коли прибули служники віднести тіло старої, дівчинка пішла за ними, дослухаючись до кроків, а при спуску рахуючи сходинки. Тепер вона знала усі сходинки та їхню кількість напам’ять. Під храмом простягалася плутанина льохів та проходів, де губилися навіть люди з двома здоровими очима; але сліпа дівчинка вже вивчила тут кожен вершок, а де її зраджувала пам’ять, там рятував ціпок.

Трупи розкладали та порали у підземному склепі. Дівчинка-сліпиця подалася працювати у темряві: забирати в мертвих чоботи, одяг та інше майно, випорожнювати гаманці та рахувати монети. Розрізняти монети лише на дотик — то була одна з перших справ, якої її навчила жебрачка, коли дівчинку позбавили очей. Браавоські монети вже стали їй старими друзями — варто було мазнути пальцями по лицьовому бокові, щоб миттю упізнати будь-яку. З монетами інших країн та міст їй велося тяжче, надто якщо монети приходили здалеку. Найпоширенішими були волантинські гонори — маленькі монетки завбільшки з мідний шеляг, що мали з одного боку корону, а з іншого — череп. Лисенійські монети були не круглі, а видовжені, на собі несли оголену жінку. На інших монетах карбувалися кораблі, слони, цапи. Вестероські монети мали з лиця голову короля, а зі зворотнього боку — дракона.

Стара не мала при собі ані гаманця, ані коштовностей, коли не рахувати персня на одному з кощавих пальців. На молодому та вродливому чоловікові дівчинка знайшла чотири золоті вестероські дракони. Сліпиця саме пробігала великим пальцем по найстертішому з них, намагаючись вгадати, якого короля він зображує, аж тут позаду стиха почулося, як прочиняються двері.

— Хто там? — спитала вона.

— Ніхто, — відповів низький, шорсткий, холодний голос.

Почувся рух. Вона ступила убік, ухопила ціпка, підкинула його вгору захистити обличчя. Дерево клацнуло на дереві; сила удару трохи не вибила їй ціпок з руки, та вона втрималася, рубонула у відповідь… і розсікла порожнє повітря там, де мав бути він.

— Не тут, — сказав голос. — Невже ти сліпа?

Вона не відповіла, щоб не глушити балачками те, що могла почути з його рухів. А рухи будуть, це вона знала напевне. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, сікнула праворуч, та нікуди не влучила. У відповідь по стегнах ззаду прилетів різкий дошкульний удар.

— Ще й глуха?

Вона обернулася, тримаючи ціпка у лівиці, вихором закрутила зброю, знову нікуди не влучила. Ліворуч почувся сміх. Вона рубонула праворуч. І цього разу поцілила. Її ціпок відкинув його палицю, рука відчула силу зіткнення.

Попередня
-= 311 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!