Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

До сутінок у великій трапезній вже висів, наче хмара, могутній сморід. Коли під одним дахом купчиться кількасот коней, собак та людей, на підлозі розталий сніг змішується з болотом, собачим послідом та навіть людським лайном, у повітрі висять могутні пахощі вогкої псятини, вогкої вовни та вогких кінських ковдр — під таким дахом, звісно, спокою не знайдеш, а надто на переповнених людом лавах. Та принаймні тут подавали їжу. Кухарі розносили великі шмати свіжої конятини, аж чорні ззовні та криваво-червоні зсередини, зі смаженою цибулею та печеною ріпою… і цього разу кожен пересічний щитник чи стрілець їв незгірше панства та лицарства.

Для решток Теонових зубів конятина була надто жорсткою, надто непіддатливою. Спробувавши її жувати, він подарував собі стражденний біль; тоді розчавив плазом кинджала трохи ріпи з цибулею на м’яку кашу, порізав конятину дрібними шматочками, посмоктав кожен і виплюнув — щоб відчути смак та підживити себе кров’ю і салом. Але обгризти кістку він не міг і думати, тому кинув її собакам і дивився, як Сіра Джейна тягне здобич геть, вивертаючись од Сари та Вербиці, що хапали її за п’яти.

Князь Болтон наказав Абелеві грати, поки усі трапезують. Бард заспівав «Залізні списи», тоді «Зимову діву». Коли Барбрея Турстан попрохала чогось веселішого, він завів «Зняла королева черевичок, з голови корону зняв король» та «Ведмедя і красну діву». Фреївське вояцтво підхопило пісню, і навіть кілька північан загупали кулаками по столі з ревищем «Бурий, чорний, волохатий!…» Але галас налякав коней, співці хутко замовкли, а за ними згасла і музика.

Під держаком у стіні, де пускав дим смолоскип, скупчилися Байстрючата. Лютон і Гицель кидали кості. Хрипло тримав на колінах жінку, а в руці — її цицьку. Дамон Потанцюй-Мені змащував батога.

— Гей, Смердюче! — покликав він і постукав пужалном по литці, як мисливець, що прикликає собаку. — Щось ти знову засмердівся, Смердюче.

Теон не мав для нього іншої відповіді, ніж покірне «Так».

— Князь Рамзай має намір одрізати тобі вуста, коли це все минеться, — мовив Дамон, намащуючи батога засмальцьованою ганчіркою.

«Мої вуста були між ніг його пані дружини. Таку провину не можна пробачити.»

— Як скажете.

Лютон страшно зареготався.

— А йому і не свербить! То може, ти сам цього хочеш?

— Ходи геть, Смердюче, — буркнув Гицель. — Од тебе так тхне, що мене зараз знудить.

Інші зареготали, а Теон хутко забрався, поки вони не роздумалися. Надвір за ним його кати не підуть — принаймні, поки всередині є харч та питво, охочі жінки та гарячий вогонь. Виходячи з палати, він почув, як Абель співає «Квітнуть діви навесні».

Знадвору сніг сипав так рясно, що Теон і на три стопи попереду нічого не бачив. Раптом він опинився на самоті у білій пустелі; обабіч нього до грудей здіймалися стіни свіжого снігу. Піднявши голову, він відчув, як сніжинки цілують йому щоки холодними м’якими вустами. Позаду з трапезної лунала музика — якась тиха і сумна пісня. На хвилину його навіть охопило відчуття, схоже на мир та спокій.

Трохи далі він натрапив на чоловіка, що крокував назустріч; поли кобеняка з каптуром плескали на вітрі позаду. Зійшовшись лицем до лиця, вони на мить зустрілися очима, і чолов’яга поклав руку на руків’я кинджала.

— Теон Перевертень. Теон Убивця Родичів.

— Я не такий. Я ніколи… Я ж був залізняк!

— Ти був брехун та зрадник, і лишився ним. Чого це ти досі дихаєш і топчеш землю?

— Боги ще не скінчили свої справи зі мною, — відповів Теон, питаючи себе, чи не це і є вбивця, нічний блукач, котрий запхав Жовтому Пуцю його пуцьку до рота, а вояка Рогера Ризвеля зіпхнув з муру. Та на диво, страху він не відчував. Теон стягнув з лівиці рукавицю і додав: — Князь Рамзай теж не скінчив.

Чолов’яга подивився і зареготав.

— Ну то лишаю тебе на нього!

Теон блукав у снігу, доки руки та ноги не обліпив важкий тягар, а долоні й ступні геть не скрижаніли; тоді знову видерся на бойовий хід внутрішнього муру. Тут, за сто стоп од землі, дмухав вітерець, здіймав хмари білого пилу. Всі зубці були заповнені; Теонові довелося проламати снігову стінку, щоб визирнути між ними… і побачити, що крім рову, його очі не в сназі нічого роздивитися — навіть од зовнішнього муру лишилася тільки похмура тінь і кілька тьмяних вогників, що плавали над нею.

Світ зник, розтанув. Король-Берег, Водоплин, Пайк, Залізні острови, усе Семицарство — всі місця, які він знав, про які читав чи мріяв, пропали, розчинилися, лишивши по собі саму тільки Зимосіч, у якій йому судилося застрягти повік разом з привидами. Старими привидами з крипти і молодшими, створеними вже ним власноруч: Мікеном і Фарленом, Гиніром Бульбою, Аггаром, Гельмаром Похмурим, мірошничихою з Жолудянки, її двома юними синами і рештою. «Моїх рук справа. Мої привиди.» Усі вони були тут, і усі вони гнівалися. Він згадав крипту і зниклі з неї мечі.

Попередня
-= 318 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!