Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Теон повернувся до власних покоїв і саме скидав вогкий одяг, коли його знайшов Сталевий Шкарбан Вальтон.

— Ану ходи зі мною, перевертню. Його вельможність бажає до тебе говорити.

Сухого і чистого одягу він не мав, тому нап’яв те саме вологе ганчір’я і пішов, куди сказали. Шкарбан привів його назад до великого кам’янця, у світлицю, що колись належала Едардові Старку. Князь Болтон був там не сам — поруч з ним сиділа пані Турстан, бліда та сувора; на киреї Рогера Ризвеля вкидалася в око пряжка у вигляді сталевої кінської голови; коло вогню стояв Аеніс Фрей, червоніючи щоками з морозу.

— Мені казали, ти блукаєш замком, — почав князь Болтон. — Вояки кажуть: тебе бачили у стайнях, у кухні, у куренях варти, на мурах. Тебе помічали коло руїн покинутих веж та палат, коло старого септу пані Кетлін. Ти входив до божегаю і виходив з нього. Хочеш заперечити?

— Ні, м’сьпане. — Теон ковтнув і промимрив половину слова, бо знав, що цим потішить князя Болтона. — Я не можу спати, то й блукаю.

Голову він звісив аж на груди, погляд втупив у старий сухий очерет, розкиданий підлогою. Так було розумніше — не дивитися його вельможності в очі.

— Я жив тут хлопчаком ще до війни. Був вихованцем Едарда Старка.

— Ти був заручником, — мовив Болтон.

— Так, м’сьпане. Заручником.

«Тут був мій дім. Не рідний, але найрідніший з усіх, що я мав.»

— Хтось убиває моїх людей.

— Так, м’сьпане.

— Але, гадаю, не ти? — Голос Болтона став ще тихіший. — Ти б не відплатив мені за добро такою прикрою зрадою?

— Ні, м’сьпане, тільки не я… я б ніколи… я… лише блукаю, та й годі.

Слово узяла пані Турстан.

— Ану зніми рукавиці.

Теон зиркнув угору.

— Благаю, ні. Я… я…

— Роби, що кажуть, — наполіг пан Аеніс. — Покажи свої руки.

Теон здер рукавиці й показав усім руки. Це не було так страшно, як стояти перед усіма голим, зовсім не так. На лівиці в нього лишилося три пальці, на правиці — чотири. З неї Рамзай відтяв лише мізинця, а з лівиці — вказівного та підмізинного.

— Це тобі Байстрюк зробив, — мовила пані Турстан, не питаючи.

— З ласки вельможної пані… я сам попрохав.

Рамзай завжди змушував його просити. «Рамзай завжди любив, щоб я благав.»

— Навіщо про таке прохати?

— Я… не мав потреби у зайвих пальцях…

— Чотирьох досить. — Пан Аеніс Фрей попестив пальцями тонку та ріденьку брунатну борідку, що витикалася з кволого підборіддя, наче пацючий хвіст. — На правиці він має чотири. Може втримати меча. Кинджала.

Пані Турстан засміялася.

— Ви, Фреї, усі такі недолугі? Подивіться на нього. Втримати кинджала? Та йому бракує сили втримати ложку. Невже ви справді думаєте, він би подолав оту огидну потвору Байстрюка і запхав йому мужність у горло?

— Всі вбиті були міцними чоловіками, — зауважив Рогер Ризвель, — і жодного не зарізали ножем. Перевертень не може бути нашим убивцею.

Бліді очі Руза Болтона увіп’ялися в Теона, мов білувальний ніж Гицля.

— Я схильний погодитися. Навіть попри брак сили, йому бракує ще й духу зрадити мого сина.

Рогер Ризвель забурчав невдоволено.

— Але якщо не він, то хто? Вочевидь, Станіс має свого чоловічка у стінах замку.

«Смердюк не чоловік. Тільки не Смердюк. Не я.» Він спитав себе, чи казала пані Турстан їм про крипту і зниклі мечі.

— Треба накинути оком на Мандерлі, — пробурмотів пан Аеніс Фрей. — Князь Виман не плекає до нас любові.

Та Ризвель не був переконаний.

— Зате любить крученики та січеники, смаженину та душенину. Щоб нишпорити замком у темряві, треба ж хоч інколи вставати з-за столу — а він встає лише затим, щоб на годину засісти у нужнику.

— Я не кажу, що князь Мандерлі сам усе зробив. Але ж він привів з собою три сотні вояків. Сотня з них — лицарі. Будь-хто міг…

— Не в лицарскому звичаї скрадатися у пітьмі ночі, — заперечила пані Турстан. — Та й князь Виман тут не єдиний, Фрею, хто втратив рідню на Червоному Весіллі. Гадаєте, Хвойдоріз шанує вас більше? Якби у вас в полоні не сидів Великоджон, він би витяг вам тельбухи та змусив зжерти, як бідна пані Роголіс з’їла свої пальці. Кремінці, Кервини, Толгарти, Лупаки… усі вони мали рідних та слуг при Молодому Вовкові.

— Дім Ризвель теж, — додав Рогер Ризвель.

— І навіть Турстани з Курганища. — Пані Турстан розтягла вуста у тонку хижу посмішку. — Північ пам’ятає, Фрею.

Вуста Аеніса Фрея затрусилися з обурення.

— Старк нас збезчестив! Ось що має найперше пам’ятати ваша північ!

Руз Болтон потер потріскані вуста.

— Облишмо ці сварки, пані та панове, зараз нам не до них. — І ляснув пальцями до Теона. — Ти вільний піти. Але пильнуй, де блукаєш. Бо й тебе, диви, знайдуть вранці з червоною посмішкою.

Попередня
-= 319 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!