Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Недалечко попереду пробирався між заметів олень, опустивши голову з велетенським кущем рогів, укритих кіркою криги. Розвідник їхав на його широкій спині похмуро та мовчки. «Холоднорукий» — так називав його товстун Сем, бо хоча обличчя прибулець мав бліде, руки його були чорні та тверді, мов чавун, і такі ж холодні. Решту його тіла вкривали шари вовни, вивареної шкіри, кольчужної сітки; обличчя ховалося у каптурі кобеняка, нижню його частину обвивав чорний вовняний шалик.

Позаду розвідника сиділа Мейра Троск, обхопивши руками брата, щоб хоч якось порятувати його від вітру та холоду теплом власного тіла. Під носом у Йоджена кіркою намерзли шмарклі; час від часу його трусило, мов у пропасниці. «Такий малий, — подумав Бран, дивлячись, як той хилитається у сідлі. — Виглядає меншим за мене. І слабшим. А це ж я тут каліка.»

Літо йшов останнім у їхньому маленькому загоні. Подих лютововка туманив лісове повітря; звір хутко трусив за рештою походу, хоча і припадав на задню лапу, в яку під Королевиним Вінцем влучила стріла. Бран відчував біль старої рани щоразу, як пірнав у шкуру великого вовка. Останнім часом Бран частіше вдягав тіло Літа, ніж раніше — вовк теж відчував укуси холоду, хай яке мав товсте і тепле хутро, зате бачив далі, чув краще і винюхував більше, ніж хлопчик у кошику, загорнутий в хутра, наче немовля у пелюшки.

Іншим разом, утомившись бути вовком, Бран ковзав у Ходорову шкуру. Сумирний велетень тихенько скиглив, коли відчував Брана, трусив кошлатою головою з боку в бік, але не так люто, як того першого разу в Королевиному Вінці. «Він знає, що це я, — переконував себе хлопець. — Він до мене вже звик.» Хай так… і все ж Бран ніколи не почувався зручно у Ходоровій шкурі. Велетень-стайняр не розумів, що з ним коїться; Бран відчував, як до горла в Ходора зі страху підкочується нудота. Перебувати в Літі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що я.»

Інколи Бран уловлював, як лютововк винюхує оленя, наче цікавлячись, чи зможе звалити такого великого звіра. До коней Літо звик ще у Зимосічі, але ж тут був олень — а олень є здобиччю. Лютововк ловив носом пахощі теплої крові, що струменіла у жилах під товстою теплою шкурою оленя — вже їх було досить, щоб зі щелеп капотіла слина, і тоді Бранів рот теж наповнювався нею від думки про соковите темне м’ясо.

З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила — то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків — перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають попереду і позаду.»

Ось як зараз. Олень раптово зупинився, розвідник легко скочив з нього і опинився у снігу до коліна. Літо загарчав на нього, хутро стало дибки — лютововкові ніколи не подобався запах Холоднорукого. «Мертве м’ясо, суха кров, трошки гниллям побило. І холод. Понад усе, понад усім — холод.»

— Що там таке? — зацікавилася Мейра.

— Щось позаду нас, — оголосив Холоднорукий. Чорний вовняний шалик на носі та роті приглушував слова.

— Вовки? — запитав Бран.

Вже багато днів вони знали, що хтось їх переслідує. Щоночі вони чули жалобне виття зграї, щоночі вовки начебто ставали ближчими. «Мисливці. Голодні. Чують нюхом, які ми слабкі.» Бран часто лежав без сну досвітніми годинами, чекав сходу сонця і дослухався до вовчих закликів один до одного на відстані. «Якщо є вовки, має бути і дичина» — думав він раніше, аж потім допетрав, що це ж вони і є дичина.

Розвідник заперечливо хитнув головою.

— Люди. Вовки поки що не наближаються, тримають відстань. Але ці люди геть не такі осторожливі.

Мейра Троск відкинула з голови каптура. Мокрий сніг, що його вкривав, важко ляпнувся на землю.

— Скільки там людей? Хто вони такі?

— Вороги. Я дам їм ради.

— Я піду з вами.

— Лишайся тут. Малого треба захищати. Попереду є озеро, скуте кригою. Як упретеся, повертайте на північ, ідіть берегом. Прийдете до рибальського селища. Заховайтеся там і чекайте, поки наздожену.

Бран думав, що Мейра сперечатиметься, але її брат мовив:

— Роби, що кажуть. Він знає цей край.

Йодженові темно-зелені, кольору моху, очі повнилися важким тягарем утоми, якого Бран раніше не бачив. «Справді, маленький дідусик.» На південь од Стіни хлопчина з болотних островів здавався мудрим понад свої роки, але тут, на півночі, був загублений і наляканий, як решта. І все ж Мейра продовжувала до нього дослухатися.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!