Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Слухаю, м’сьпане.

Теон нап’яв рукавиці на скалічені долоні й вийшов геть, шкутильгаючи на скалічених ногах.

Година вовка застигла його ще на ногах і без сну, загорнутого у важку вовну та засмальцьоване хутро. Він знову долав коло попід внутрішніми мурами, сподіваючись виснажитися так, щоб заснути. Сніг до колін обліпив ноги; голову та плечі вкрило білим покровом. На цій ділянці муру вітер бив просто у обличчя; розталий сніг стікав щоками, наче крижані сльози.

А тоді він почув ріг. Його довгий низький стогін, здавалося, висів над мурами, гойдався у чорному повітрі, всотувався аж у кістки кожному, хто його чув. Усі вартові на мурах оберталися, стискаючи у руках ратища списів. У зруйнованих палатах і вежах Зимосічі пани цитькали один на одного, коні іржали, а поснулі вояки переверталися у темних кутках. Щойно замовк ріг, як почав вистукувати тулумбас: «БУМ-дум, БУМ-дум, БУМ-дум». І ось вустами від одного вояка до іншого побігло ім’я, виписане в повітрі білими хмарками сотень подихів. «Станіс, — шепотіли вони, — Станіс тут, Станіс прийшов, Станіс, Станіс, Станіс.»

Теон затремтів. Баратеон чи Болтон — йому від них випадала однакова доля. Станіс на Стіні уклав союз із Джоном Сніговієм, а той стяв би йому голову, не замислившись і на удар серця. Висмикнути з пазурів одного байстрюка і віддати на смерть в руки іншого — який злий жарт. Теон ладен був засміятися вголос, якби пам’ятав, як це робиться.

Скидалося, що стукіт тулумбаса долинав з вовчої пущі за Мисливською Брамою. «Стоять просто за мурами.» Теон пробрався на бойові ходи; з ним разом туди ж пропхалося ще десятків зо два люду. Та навіть діставшись веж обабіч самої брами, вони нічого не побачили за сніговою запоною.

— Ті вилупки гадають своїм дудінням розвалити мури, абощо? — пожартував вояк Кремінців, коли ріг залунав знову. — Вирішили, що мають ріг Джорамуна?

— А чи стане Станісові дурощів лізти на приступ замку? — запитав якийсь вартовий.

— Він не Роберт! — заперечив вояк з Курганища. — От побачите, сидітиме на дупі й намагатиметься нас виморити.

— Спершу йому яйця поодмерзають, — підхопив інший вартовий.

— Треба вийти і дати йому бій! — оголосив хтось із фреївців.

«А чого ж, вийдіть, — подумав Теон. — Їдьте отуди у сніг і там повиздихайте. А Зимосіч залиште мені та привидам.» Теон мав підозру, що Руз Болтон вітав би такий бій. Князь понад усе жадав покласти край сидінню в облозі; замок був надто переповнений, а вірність чималої частки панства — вельми сумнівна. Жирний Виман Мандерлі, Хвойдоріз Умбер, родичі домів Роголіс та Толгарт, Кляски, Кремінці, Ризвелі… усі вони були північани і присягали домові Старк протягом незліченних поколінь. Їх тримала у замку лише дівчинка, кров і плоть князя Едарда… але ж дівчинка була блазенською вигадкою, ягням у лютововчій шкурі. То чому б не надіслати північан на битву зі Станісом, перш ніж мара розвіється? Хай ріжуть одне одного посеред снігів; кожен загиблий — то ще один мертвий ворог Жахокрому.

Теонові стало цікаво, чи дозволять йому битися. Тоді він зможе хоча б померти шляхетною смертю, з мечем у руці. Рамзай ніколи не зробить йому такого дарунку, а от князь Руз — можливо. «Якщо я його благатиму. Я зробив усе, що він вимагав, я прикидався і блазнював, я віддав дівчину, як мені сказали.»

І тепер смерть була найсолодшим звільненням, якого він міг сподіватися.

У божегаї сніг ще й досі танув, досягаючи землі. З гарячих ставків здіймалася пара, повна густих пахощів моху, болота і гнилля. У повітрі висів щільний теплий туман, перетворюючи дерева на сторожів — високих вояків, огорнутих довгими киреями. Вдень паруючий ліс часто юрмився північанами, що приходили молитися, та цієї години Теон Грейджой мав його весь для самого себе. А в серці пралісу на нього чекало оберіг-дерево зі своїми червоними очима, що бачили та відали все.

Теон спинився на березі ставка і схилив голову перед різьбленим червоним обличчям. Навіть тут він чув стукіт: «бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ». Наче віддалений грім, він, здавалося, накочував одразу звідусіль.

Ніч була геть безвітра, сніг падав просто згори, з холодного чорного неба, але листя серце-дерева шурхотіли його ім’я.

— Теон, — здавалося, пошепки проказували вони, — Теон…

«Старі боги, — подумав він. — Вони мене знають. Знають моє ім’я. Це ж я був Теоном з дому Грейджой, вихованцем Едарда Старка, другом та братом його дітям.»

— Благаю! — Він упав на коліна. — Меча, більше нічого не прошу! Дозвольте померти Теоном, не Смердюком!

Щоками потекли сльози — незвично теплі.

— Я ж був залізного роду. Син… син Пайку, син островів.

Попередня
-= 320 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!