Слава ЗСУ!

Згори злетів листок, шурхнув йому по лобі, впав у ставок і поплив там водою, червоний і п’ятипалий, наче кривава долоня.

— …Бран, — промурмотіло дерево.

«Вони знають. Боги знають. Вони бачили, що я зробив.» Якусь чудернацьку мить йому здавалося, що у бліде обличчя оберіг-дерева врізане обличчя Брана, що це воно дивиться на нього очима червоними, мудрими та сумними. «Бранів привид, — подумав він, і негайно, — та ні, якесь божевілля.» Навіщо Бранові його переслідувати? Він любив малого, ніколи не робив йому зла. Це ж не Брана він убив. І не Рікона. А лише двох синів мірошничихи з млина коло річки Жолудянки.

— Я мусив мати дві голови, інакше з мене б глузували… кожен сміявся б… вони…

Раптом чийсь голос спитав:

— До кого це ти?

Теон крутнувся, нажаханий, що його вистежив Рамзай, та побачив лише праль — Голку, Робину і ще одну, чийого імені не знав.

— До привидів! — бовкнув він у відповідь. — Вони шепочуть мені. Вони… вони знають моє ім’я.

— Теон Перевертень. — Робина вхопила його за вухо, крутнула. — Мусив мати дві голови, кажеш?

— Інакше з нього б глузували, — додала Голка.

«Вони нічого не розуміють.» Теон рвучко викрутився з пальців жінки.

— Чого вам треба? — запитав він.

— Тебе, — мовила третя праля, старша віком, грубіша голосом, з сивими пасмами у волоссі.

— Я тобі сказала. Хочу тебе торкнутися, перевертню, — вишкірилася Голка. У руці її з’явився ніж.

«Можна закричати, — подумав Теон. — Хтось почує.» У замку було повно озброєних людей. Певно ж, він загине, перш ніж хтось прибіжить, і кров його всотається у землю, щоб нагодувати серце-дерево. Та хіба швидка смерть — це погано?

— Торкайся, — відповів Теон. — Убий мене. — Голос його лунав радше розпачливо, ніж зухвало. — Давайте вже! Убийте мене, як решту. Як Жовтого Пуця та інших. Це ж ви скоїли!

Голка засміялася.

— Хіба таке буває? Ми жінки. Цицьки та ступки. З якого б це дива чоловікам нас боятися? Наші піхви не для мечів, а для їхніх прутнів.

— Байстрюк зробив тобі боляче? — запитала Робина. — Відрізав пальці з рук, ге? Оббілував на ногах? А мо’, ще десь? Зуби потрощив? Бідолашний мій.

Вона попестила його по щоці.

— Обіцяю, такого більше не станеться. Ти молився, і боги прислали нас. Хочеш померти Теоном? Матимеш від нас дарунок — гарну швидку смерть. Тобі зовсім не болітиме.

Жінка посміхнулася.

— Але спершу ти заспіваєш Абелеві. Він чекає на тебе.

Тиріон

— Товар дев’яносто сім! — ляснув батогом розпорядник торгів. — Двійко карликів, добре навчених розважати шановне панство!

Торгівлю влаштували там, де широкий брунатний Скахазадхан вливався до Невільницької затоки. Тиріон Ланістер чув пахощі солі у повітрі, перемішані зі смородом рвів-нужників позаду загорож для рабів. Пригнічувала його не так спека, як вологість — тутешнє повітря пригинало його донизу, наче жарка вогка ковдра, накинута на голову та плечі.

— Собака та свиня додаються! — оголосив розпорядник. — Карлики їздять ними верхи. Звеселіть гостей на своєму наступному бенкеті гарненькою блазенською виставою!

Покупці сиділи на дерев’яних лавах і сьорбали прохолодні напої. Деякі мали при собі рабів з віялами. На багатьох були токари — особливий одяг, шанований старим панством Невільницької затоки, стільки ж вишуканий, скільки й незручний у вжитку. Інші вдягалися простіше: чоловіки у довгі сорочки та киреї з каптурами, жінки — у сукні кольорових шовків. Напевне, то були хвойди чи жеркині; що далі на схід, то менше одні різнилися від інших.

Позаду лав, перекидаючись жартами та глузуючи з усього, що відбувалося, стояла юрба західняків. «Найманці» — зрозумів Тиріон. Він побачив довгі мечі при пасах, кинджали та підсайдачні ножі, оберемки метальних топірців, кольчуги під киреями. Волосся, бороди, обличчя виказували в більшості уродженців Вільних Міст, але тут і там траплялися схожі на вестеросців. «Цікаво, чи вони когось купують? А чи припхалися повитріщатися на видовисько?»

— Нумо, хто скаже нам першу ціну за цих карликів?

— Три сотні! — оголосила поважна жінка у вишукано прикрашеному паланкіні.

— Чотири сотні! — відповів неймовірно жирний юнкаєць з широких нош, на яких простягся, наче викинутий з моря кит. Укритий жовтими шовками, облямованими золотом, він здавався більшим за чотирьох Іліріо. Тиріон аж пожалів рабів, які мусили його носити. «Ну хоч нам не дістанеться таке щастя. Добре все-таки бути карликом.»

— І ще один срібняк! — перебила стара у фіалковому токарі.

Розпорядник кинув на жінку кислий погляд, але заперечувати її ціну не насмілився.