Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Толосці, — мовив один з охоронців. — Найкращі пращники у світі. Кидають м’які олив’яні кульки замість каменів.

Тиріон ніколи не розумів, навіщо потрібні пращі — з огляду на те, наскільки далі б’є лук чи арбалет… але ж тоді ще не бачив толосців за роботою. Їхні олив’яні кулі завдавали далеко тяжчих поранень, ніж гладкі камені інших пращників, і авжеж страшніших, ніж стріли з лука. Одна куля вдарила невільникові у коліно, і воно вибухнуло віялом крові та кістки, лишивши половину ноги теліпатися на червоній жилі. «Ну, цей вдруге не тікатиме» — подумав Тиріон, почувши вереск нещасного, що змішався у вранішньому повітрі зі сміхом табірних шльондр та лайками тих, хто поставив добрячі гроші, що пращник схибить. Копка відвернулася, але Няньо вхопив її за підборіддя і повернув голову назад.

— Ану дивися! — наказав він. — І ти, ведмедю, теж.

Джораг Мормонт підняв голову і витріщився на Няньо. Тиріон відчув, як напружилися м’язи лицаря. «Він його зараз придушить, і тоді нам усім край.» Але Мормонт лише скривився і обернув обличчя до кривавого видовиська.

На сході у спекотному вранішньому повітрі плавали товсті цегляні стіни Меєрину. Саме того жаданого притулку сподівалися досягти ці дурні бідолахи. «Та чи довго він лишатиметься притулком?» Няньо знову взяв віжки до рук тільки по тому, як загинули усі троє невдах-утікачів. Мул покотив гарбу далі.

Табір їхнього хазяїна знаходився на південний схід од «Відьми», мало не в її тіні, обіймаючи кілька морг землі. Скромний намет Єззана зо’Каггаза виявився величезним палацом з лимонного кольору шовку. На кожній з дев’яти його опорних жердин, що тримали на собі дев’ять гострих дахів, сиділа визолочена гарпія, виблискуючи на сонці. З усіх боків його оточували менші намети.

— То помешкання кухарів, підбічниць та воїнів нашого вельможного господаря. І кількох не надто шанованих родичів, — розповів Няньо. — А ви, мої крихітки, матимете рідкісну честь спати у власному шатрі вельможного Єззана. Наш пан бажають тримати свої скарби щонайближче.

Він насупився у бік Мормонта.

— Але не ти, ведмедю. Ти великий та бридкий, тебе прикують знадвору.

Лицар не відповів ані слова.

— Та найперше вас усіх мають зміряти для нашийників.

Нашийники були зроблені з заліза і злегка визолочені, щоб виблискувати на сонці. Валірійським письмом на них було викарбувано ім’я Єззана, а нижче вух закріплені були дзвіночки — кожен крок їхніх носіїв мав видобувати веселеньке теленькання. Джораг Мормонт прийняв нашийник у похмурому мовчанні, але Копка почала плакати, поки зброяр припасовував її обруч на шию.

— Він такий важезний! — жалілася вона.

Тиріон стиснув їй руку і збрехав:

— Та це ж лите золото. На Вестеросі високородні панії мріють про таку гривню, а ти маєш її задурно.

«Краще вже обруч, ніж тавро. Обруч можна зняти.» Він пригадав Шаю — як мерехтів золотий ланцюг Правиці, коли затягувався дедалі тугіше навколо її горлянки.

Трохи згодом Няньо наказав припнути ланцюги пана Джорага до стовпа коло багаття, а сам повів двох карликів до панського шатра і показав, де їм спати — у вистеленому килимами ванькирі, відділеному від головного намету запоною жовтого шовку. Це помешкання вони мали поділяти з іншими коштовними іграшками Єззана: хлопчиком, що мав покручені та волохаті «козячі ноги», двоголовою дівчинкою з Мантарису, бородатою жінкою та тонкою довготелесою істотою на прізвисько Смакота, вбраною у місячні камені та мирійське мереживо.

— Ви намагаєтеся втямити, чоловік я чи жінка, — мовила Смакота, приведена перед очі карликів. А тоді задерла спідницю і показала, що під нею. — Я і те, й інше, і хазяїн любить мене найбільше.

«Звіринець почвар, — усвідомив Тиріон. — Десь якийсь бог регоче з мене на все горло.»

— Чарівно, — мовив він Смакоті, що мала бурякове волосся та фіалкові очі, — та ми ж сподівалися хоч цього разу бути у товаристві найвродливішими.

Смакота насмішкувато пирхнула, але Няньо не був задоволений.

— Збережи свої жарти для вечора, коли виступатимеш перед нашим вельможним паном. Якщо потішиш їх, матимеш нагороду. Якщо ж ні…

І загилив Тиріонові ляпаса.

— З Няньом будьте обережні, — мовила Смакота, коли наглядач пішов. — Він тут єдине справжнє чудовисько.

Бородата жінка розмовляла якоюсь нерозбірливою гіскарською говіркою, хлопчик-цапеня — горловим жеглярським суржиком, який ще називали купецьким. Двоголова дівчинка була несповна розуму, мала одну голову завбільшки з помаранч, у роті іншої — підпиляні зуби, але не розмовляла жодною з них, лише гарчала на кожного, хто наближався до її клітки. Зате Смакота вільно говорила чотирма мовами, серед них високовалірійською.

Попередня
-= 326 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!