Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Хайме зіскочив з Гонора і закрокував до Бракенового шатра, брязкаючи мечем у піхвах. Вартові перед запоною намету занепокоєно перезирнулися, побачивши його наближення.

— Мосьпане! — привітав його один. — Оголосити князеві про вашу з’яву?

— Я сам про себе оголошу, — відповів Хайме, відкинув запону золотою правицею і пірнув досередини.

Ті, кого він там знайшов, трудилися щиро, ревно, без упину; жоден з двох навіть не помітив його появи. Жінка заплющила очі, вхопила повні жмені цупкої брунатної шерсті на Бракеновій спині, скрикувала і хапала повітря щоразу, як той у неї встромлявся. Голова вельможного князя була схована у неї між грудей, руки міцним колом охопили стегна.

Хайме прочистив горлянку.

— Князю Джоносе!

Жінчині очі широко розплющилися, вуста перелякано верескнули. Джонос Бракен скотився з неї, ухопив піхви і скочив на ноги вже з оголеним клинком, гучно лаючись.

— Семеро дідьків у семи пеклах! — заволав він. — Кого це тут лихий приніс, хай тобі…

А тоді побачив біле корзно Хайме і визолочений панцир на грудях. Вістря меча впало додолу.

— Ланістере? Ви?!

— Даруйте, пане князю, що перебив вам утіху, — мовив Хайме, слабенько всміхаючись, — та я трохи поспішаю. Чи не можна з вами побалакати?

— Побалакати. Авжеж.

Князь Джонос укинув меча в піхви. Зростом він поступався Хайме, зате був важчий, кремезніший, мав дебелі рамена і такі руки, що й коваль би позаздрив. Щоки та підборіддя йому вкривала брунатна жерниця; очі були карі, і в них буяв погано прихований гнів.

— Ви мене застукали зненацька, мосьпане. Ніхто не казав, що я матиму задоволення побачити вас тут.

— Ну добре хоч якесь матимете — замість того, що я вам споганив.

Хайме посміхнувся до жінки у ліжку. Однією рукою вона затуляла ліву цицьку, іншу руку тримала між ніг, а праву цицьку лишила неприкритою. Соски вона мала темніші за Серсеїни, ще й утричі більші. Відчувши на собі погляд Хайме, вона затулила правий сосок, тим відкривши свій потаємний горбик.

— Невже усі табірні дівки отак стидаються? — спитав Хайме. — Якщо людині треба продати ріпу, вона викладає її усім на спогляд.

— Ви на мої ріпки витріщаєтеся, відколи увійшли, добрий паночку. — Жінка знайшла ковдру і накинулася нею до пояса, а тоді однією звільненою рукою прибрала волосся з очей. — Та вони, на ваш жаль, не продаються.

Хайме знизав плечима.

— Ну то вибачай, моя помилка. Мій менший брат знав сотні хвойд і бачив їх наскрізь. Певно, він би не помилився. Але я за всеньке життя брав до ліжка лише одну.

— Це воєнна здобич. — Бракен підняв з підлоги штани і струснув їх. — Належала одному з панцирних слуг Чорноліса, доки я йому макітру не розчерепив. Опусти руки, жінко. Ясновельможний пан Ланістер бажає добре роздивитися твоє багатство.

На це Хайме нічого не сказав, натомість зауважив:

— Ви, пане князю, штани наопак вдягаєте. Краще переверніть.

Джонос вилаявся, а жінка вислизнула з ліжка і заходилася збирати в оберемок розкиданий одяг; поки вона крутилася і нахилялася по своє ганчір’я туди й сюди, долоні її гарячково метлялися між грудьми і низом живота. Незграбними спробами прикритися жінка мимохіть вабила до себе очі — сильніше, ніж якби просто робила свою справу голою.

— Маєш ім’я, добродійко? — спитав її Хайме.

— Мати назвала мене Гільдою, пане.

Вона нап’яла через голову не надто чисту сорочку і струснула волоссям, розправляючи його. Обличчя жінка мала чи не брудніше за ноги, а рясну порость між стегон таку, що справила б за рідну Бракенову сестру… і все ж відрази не викликала. Невеличкий кирпатий носик, буйлива грива волосся…

Жінка нарешті ступила у спідницю, підтягла її до пояса, зграбно присіла, вітаючи гостя, і спитала:

— Чи не бачили, м’сьпане, мого другого черевика?

Князь Бракен, почувши запитання, вибухнув люттю.

— Я тобі що, в сім дідьків, покоївка? Черевики тобі шукатиму? Забирайся геть хоч боса, а хоч би й гола!

— То м’сьпан не забере мене додому помолитися разом з дружинонькою? — засміялася Гільда і кинула на Хайме безсоромний погляд. — А ви собі маєте дружиноньку, хоробрий лицарю?

«Я собі сестру маю.»

— Ти колір моєї киреї бачиш?

— Білий, — відповіла вона, — зате рука он яка золота. Я люблю, коли чоловік уміє позолотити ручку. А ви що любите в жінках, добрий паночку?

— Цноту.

— Я ж питаю: в жінках, а не в доньках.

Хайме згадав Мирцелу. «Їй теж доведеться розповісти.» Дорнійцям, напевне, це не сподобається. Доран Мартел погодився на її заручини зі своїм сином, бо вважав дівчинку Робертовою плоттю та кров’ю. «Заплутано все так, що не розв’яжеш» — подумав Хайме і пошкодував, що не може розсікти вузли одним ударом меча.

Попередня
-= 330 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!