Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Саме так, ясний пане. Вже років сто. Перед тим вони були Материними Цицьками, або просто Цицьками. Бо ж їх тут дві, а розташуванням і обрисами вони нагадують…

— Я бачу, що вони нагадують. — Хайме мимоволі згадав жінку в наметі, як вона ховала руками свої великі темні соски. — То що змінилося сто років тому?

— Аегон Негідний узяв собі за коханку Барбу Бракен, — відповів хлопець-читака. — Розповідають, то була дівчина, щедро обдарована тілесними розкошами. Одного дня, коли король гостював у Камінному Заплоті, він виїхав на полювання, побачив Цицьки і…

— …дав їм ім’я своєї коханки. — Аегон Четвертий помер задовго до народження Хайме, та він пригадав досить з літописів його правління, щоб здогадатися про подальші події. — Проте згодом він кинув дівчину Бракенів задля іншої, з Чорнолісів, чи не так?

— Заради панни Мелісси, — погодився Гостер. — Її ще звали Міссою. Її кам’яна подоба стоїть у нас в божегаї. Вона була незрівнянно вродливіша за Барбу Бракен, але худорлява статурою. Люди чули, як Барба пащекувала, мовляв, Місса пласка, наче хлопчик. Коли плітка дісталася короля Аегона, він…

— …подарував Меліссі Барбині цицьки, — реготнув Хайме. — Але як оце почалося, між Чорнолісами та Бракенами? Чи є якийсь літопис?

— І не один, мосьпане, — відповів юнак, — та деякі з них писані нашими маестрами, а деякі — їхніми, ще й через багато століть по тому, як сталися самі події. А починалося все ще за Віку Звитяжців. У ті дні Чорноліси були королями, а Бракени — дрібними князьками, що славилися хіба що розплодом коней. Та замість платити своєму володареві належну данину вони лишили собі все золото, виручене за табуни, винайняли на нього сердюків і скинули короля з престолу.

— Коли ж це сталося?

— За п’ять століть перед з’явою андалів. Якщо вірити «Правдивій історії», то за десять. Щоправда, ніхто не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. «Правдива історія» каже, відтоді минуло чотири тисячі років, але деякі маестри наполягають, що лише дві. Якщо надто заглибитися в минуле, роки плутаються, зникають у тумані забуття, і замість точних літописів маємо лише перекази.

«Тиріонові б цей парубок припав до душі. Вони пробалакали б від сутінок до світанку, гаряче сперечаючись про кожен рядок у старій книжці.» На мить він навіть забув про гірку відразу до молодшого брата… доки не згадав про скоєний ним злочин.

— То ви досі чубитеся за корону, яку хтось із вас забрав у іншого в ті часи, коли Кастерлі-на-Скелі ще належав Кастерлі? Отакий він, корінь ваших чвар? Вінець королівства, якого не існує вже кілька тисяч років? — Хайме видав короткий смішок. — Стільки часу, стільки воєн, стільки королів… хтось мав би вже здогадатися укласти мир.

— Хтось і укладав, мосьпане. Багато їх було, тих хтосів. Ми з Бракенами мали сотню мирних угод, чимало з них — скріплених шлюбами. У кожному Бракені є кров Чорнолісів, у кожному Чорнолісі — кров Бракенів. Мир Старого Короля тривав чи не півстоліття. Та потім починалася нова сварка, і старі рани знову починали спливати кров’ю. Так воно завжди і буває, кажуть пан батько. Поки люди пам’ятають образи, завдані пращурам, жоден мир не буде довгим. Так триває століттями: ми ненавидимо Бракенів, вони — нас. Батько кажуть: кінця цьому не буде.

— Може, й буде.

— Але як він настане, мосьпане? Батько кажуть: старі рани не гояться.

— Мій батько теж мав приказку. «Не рань ворога, коли можеш його вбити. Мертві не прагнуть помсти.»

— Але прагнуть їхні сини, — трохи винувато зауважив Гостер.

— Це якщо не вбив і синів. А сумніваєшся, то спитай Кастерлі. Спитай князя та княгиню Тарбек, або Ринів з Кастамиру. Спитай принца Дракон-Каменя.

На мить темно-червоні хмари, що увінчували західні пагорби, нагадали йому про Раегарових дітей, загорнутих у кармазинові киреї.

— Це тому ви вбили усіх Старків?

— Не всіх, — відповів Хайме. — Доньки князя Едарда живі. Одну видали заміж. Інша… — «Брієнно, де ти? Чи знайшла ти дівчину, чи справдила мої сподівання?» — …з ласки божої забуде, що походить зі Старків. Одружиться з якимось дебелим ковалем чи товстопиким корчмарем, налупить йому повну хату дітей і не муситиме боятися, що прийде якийсь лицар і розтрощить їм голови об стіну.

— Боги справді мають ласку до людей, — мовив заручник, повагавшись.

«Не втрачай віри, хлопче» — подумав Хайме, даючи Гонорові відчути остроги.

Грошодуб виявився меншим селом, ніж йому чекалося. Війна лишила сліди й тут: згорілі сади, зчорнілі шкаралупи будинків стояли мовчазними її свідками. Та на кожну хату в руїнах три стояли відбудовані. Крізь блакитний присмерк Хайме побачив на двох десятках домівок свіжі стріхи та нещодавно навішені двері з сирого дерева. Між качиним ставком та кузнею він натрапив на дерево, яке дало селу його назву — стародавній високий дуб, чиї вузлуваті корені звивалися над і під землею, наче гніздо товстих брунатних змій. До товстелезного стовбура було прибито кількасот старих мідних монет.

Попередня
-= 335 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!