Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Йоджене, ти мусиш їсти, — переконувала його Мейра.

— Потім. Я хочу перепочити. — Йоджен посміхався слабенькою посмішкою. — День моєї смерті ще не настав, сестричко. Я тобі обіцяю.

— Ти трохи не впав з оленя.

— Але ж не впав. Ну змерз та зголоднів, але те минеться.

— То поїж!

— Тертих жолудів? Мені живіт болить, а від жолудів болітиме ще гірше. Дай мені спокій, сестро. Дай помріяти про смажену курку.

— Мріями шлунок не нагодуєш. І твоїми зеленими снами теж.

— Але ці сни — все, що ми маємо.

«Все, що маємо.» Останні крихти харчів, принесених з півдня, були з’їдені ще десять днів тому. Відтоді голод удень і вночі крокував поруч із ними, ніби вірний друг. Навіть Літо геть нічого не міг уполювати в цій пущі; усім доводилося живитися тертими жолудями та сирою рибою. В лісі зустрічалося повно замерзлих струмків та холодних чорних озер, а Мейра била рибу своєю тризубою сандолею краще, ніж більшість людей вміли її ловити на гачок та вудку. Іноді, коли вона прибрідала до решти з низкою здобичі на кукані, її губи були зовсім сині з холоду. Але останню рибку Мейра упіймала вже три дні тому. Бранів шлунок почувався так, наче минуло три роки.

Зрештою вони так-сяк увіпхнули в себе жалюгідну вечерю. Мейра сіла спиною до стіни і заходилася нагострювати кинджала на бруску. Ходор сидів навпочіпки коло дверей, хилитався уперед і назад та бурмотів:

— Ходор, ходор, ходор…

Бран заплющив очі. Розмовляти було надто холодно, а запалювати вогонь вони не насмілювалися. Холоднорукий застеріг їх цього не робити. «Ця пуща не така порожня, як ви гадаєте, — казав він. — Хтозна, кого саме світло прикличе до вас із пітьми.» Згадавши його слова, Бран затремтів, хоча й відчував тепло Ходора біля себе.

Сон не приходив, не хотів приходити. Замість нього прийшов вітер, кусючий мороз, місячне сяйво на снігу і вогонь. Бран знову перебував у Літі за багато верст від селища, а ніч навколо просмерділася кров’ю. Запах був дуже сильний, і недалеко. «Напевне, убита дичина.» М’ясо мало бути ще теплим. Слина потекла між зубів, усередині прокинувся голод. «Не олень. Не сарна. Щось інше.»

Лютововк посунув до м’яса; кощава сіра тінь ковзнула від дерева до дерева крізь озера місячного світла, через пагорби снігу. Навколо гуляв-вихорився вітер. Вовк загубив запах, віднайшов, знову втратив. А поки шукав іще раз, нашорошив вуха, почувши віддалений звук.

«Вовк» — зрозумів він миттєво. Літо почав скрадатися до звуку, тепер обережний до краю. Скоро пахощі крові повернулися, але з ними прийшли інші: сеча, мертві шкури, пташине лайно, пір’я і вовки, вовки, вовки… «Зграя.» За м’ясо доведеться боротися.

Вони винюхали його теж. І дивилися, як він висувається з-поміж темних дерев на скривавлену галявину. Самиця жувала шкіряний чобіт, у якому збереглося пів-ноги, але при його наближенні впустила на землю. Ватажок зграї — старий самець із сиво-білим писком та одним сліпим оком — виступив наперед, зустрічаючи гостя, загарчав, вишкірив зуби. Позаду нього молодий самець теж показав ікла.

Світло-жовті очі лютововка всотали у себе видовище, яке оточувало зграю. Крізь чагарник звивалися кишки, переплутавшись із гіллям і утворивши якесь чудернацьке, моторошне гніздо. З розпанаханого черева здіймалася пара, розносячи густі пахощі крові та м’яса. Голова витріщилася порожніми очними ямами на рогатий місяць; щоки її було прогризено до скривавлених кісток, шия кінчалася подертим пеньком. Навколо стояв ставок замерзлої крові, виблискуючи чорним та червоним.

«Люди.» Їхній сморід наповнив цілий світ. Живих їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, а тепер не було вже ніскільки. «Мертві. Убиті. М’ясо.» Колись люди мали на собі кобеняки з каптурами, але вовки подерли одяг на клапті у гарячковому завзятті швидше дістатися плоті. Ті, хто ще зберіг обличчя, мали бороди, вкриті крижаною корою та замерзлими шмарклями. Падав сніг, потроху ховав те, що лишилося від людей, разюче білий проти чорноти подертих кобеняків та штанів. «Вони чорні.»

За багато довгих верст звідти неспокійно ворухнувся хлопчик.

«Чорні. Нічна Варта. Це були братчики Нічної Варти.»

Але лютововкові було байдуже. Перед його голодними очима лежало м’ясо.

Очі трьох вовків заблищали жовтим. Лютововк хитнув головою з боку в бік, роздув ніздрі, вишкірив ікла і загарчав. Молодший самець сахнувся назад; лютововк почув його страх. «Це хвіст» — зрозумів він. Але одноокий вовк відповів своїм гарчанням і посунувся перестріти нападника. «А це голова. І не боїться мене, хоч я удвічі за нього більший.»

Їхні очі зустрілися.

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!