Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Він трохи не вибовкав таємницю, коли Робина доправила його до Абеля, що сидів у руїні Згорілої Башти, але в останню мить стримав язика. Співець мав твердий намір здиміти з замку з донькою Едарда Старка. Якби він дізнався, що молода дружина князя Рамзая — всього лише вилупок управителя…

Раптом двері великої трапезної розчахнулися з тріскотом та брязкотом. Досередини вихором увірвався крижаний вітер і хмара блискучих кришталиків, що замиготіли у повітрі білими та блакитними іскрами. Слідом важкими широкими кроками увійшов пан Гостін Фрей, обліплений снігом знизу аж до пояса, з тілом на руках. На всіх лавах люди покидали кухлі й ложки та роззявили роти на похмуре видовисько. У трапезній запанувала тиша.

«Ще один труп.»

Сніг падав з кожуха пана Гостіна, поки він прямував до високого столу, карбуючи кроки на підлозі. З тузінь фреївських лицарів та стражників увійшли за ним. Серед них був хлопчина, відомий Теонові — Великий Вальдер, менший з двох, з вузьким лисячим писком, кощавий, наче тріска. Його груди, руки і одяг вкривали плями крові. Почувши її запах, коні злякано заіржали, а собаки повискакували з-під столів, принюхуючись. Люди один за одним підводилися з лав. Тіло на руках пана Гостіна виблискувало у світлі смолоскипів рожевою памороззю — холод перетворив кров покійного на лід.

— Це син мого брата Мерета. — Гостін Фрей поклав тіло на підлогу перед помостом. — Зарізаний, наче порося, і закопаний у сніговому заметі. Зовсім ще хлопчик!

«Малий Вальдер, — подумав Теон. — Той, що більший.» І зиркнув на Робину. «Їх аж шестеро, — пригадав він. — І кожна могла це скоїти.» Але праля спіймала його погляд своїми очима і відповіла:

— Це не ми.

— Тихо! — застеріг її Абель.

Князь Рамзай спустився з помосту до мертвого тіла. Його батько повільно підвівся з місця — блідоокий, непорушний, урочистий обличчям.

— Ниций вчинок. — Уперше голос Руза Болтона пролунав досить гучно, щоб усі почули, не дослухаючись. — Де знайшли тіло?

— Попід отією вежею, що в руїнах, пане князю, — відповів Великий Вальдер. — Де старі химери сидять.

Рукавиці хлопця вкривала кров його брата у перших.

— Я ж йому казав: сам не ходи. А він відповів, що має знайти чолов’ягу, який завинив йому срібла.

— Кого саме? — завимагав Рамзай. — Скажи його ім’я! Вкажи його мені, хлопче, і я зроблю тобі кирею з його шкіри.

— Він не казав, мосьпане. Лише згадав, що виграв гроші в кості. — Малий Фрей завагався. — Кількоро вояків Білої Гавані навчали інших кидати кості. Не скажу, хто саме, але такі були.

— Ясний пане! — басовито загув Гостін Фрей. — Ми знаємо людину, яка це вчинила. Вбила і хлопця, і решту. О, не власноруч — певно, що ні. Бо сама надто жирна і боягузлива, щоб бруднити власні руки. Вона лише віддала наказ.

Фрей обернувся до Вимана Мандерлі.

— Насмілитеся заперечувати?

Князь на Білій Гавані відкусив половину ковбаси і мовив:

— Зізнаюся… — Він витер жир з вуст рукавом жупана. — Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало?

— На останні іменини — дев’ять.

— Такий юний був, — хитнув головою Виман Мандерлі. — Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея.

Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки — все, що могло правити за зброю.

Пан Гостін Фрей висмикнув з піхов меча-півторака і стрибнув до Вимана Мандерлі. Володар Білої Гавані спробував ухилитися, але стільниця міцно притисла його до крісла. Клинок прорізав три з його чотирьох підборідь, видобувши струмінь яскраво-червоної крові. Пані Вальда верескнула і вчепилася у лікоть свого вельможного чоловіка.

— Стійте! — заволав Руз Болтон. — Припиніть це божевілля!

Його власні люди кинулися уперед, а тим часом вояки Мандерлі вже стрибали через лави на фреївських. Один кинувся на пана Гостіна з кинджалом, але лицар-здоровило крутнувся, ухиляючись, і відтяв йому мечем руку в плечі. Князь Виман зіп’явся на ноги, але негайно зомлів і впав. Старий князь Кляск голосно завимагав маестра; тим часом Мандерлі судомився на підлозі, наче недобитий морж, у дедалі ширшій калюжі крові. Навколо нього собаки запекло билися за шматки ковбаси.

Знадобилося чотири десятки списників Жахокрому, щоб розборонити бійців і покласти край різанині. До того часу шестеро людей Білої Гавані та двоє фреївських лежали мертві на підлозі. Ще з тузінь було поранено; один з Байстрючат — Лютон — галасливо помирав, рюмсаючи за матінкою та намагаючись запхати до розпанаханого черева жменю слизьких тельбухів. Нарешті князь Рамзай стишив його, висмикнувши списа з рук одного з вояків Сталевого Шкарбана і прохромивши Лютонові груди. Та навіть після того лайки, вереск і молитви, іржання коней та гарчання Рамзаєвих собак змішувалися у могутнє ревище аж попід кроквами стелі. Сталевий Шкарбан Вальтон мусив гепнути п’ятою ратища списа по підлозі з десяток разів, перш ніж у палаті всі замовкли настільки, щоб почути Руза Болтона.

Попередня
-= 351 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!