Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Ну то на світанку. За три дні від нинішнього. Спершу хлопчики.

— Та чув я тебе вже перші десять разів, брехлива ґаво. Хтось би подумав, що ми один одному не довіряємо.

Він сплюнув на підлогу.

— Гаразд, спершу хлопчики. Мамути підуть околяса. Ти перекажи Східній Варті, щоб чекали і не лякалися. А я подбаю, щоб при твоїй клятій брамі не було ані тисняви, ані бійок. Ввійдемо гарненько і слухняно, наче каченята за мамцею. А за мамцю-качку буду я. Гир!

На тім Тормунд проводив Джона геть з намету. День ззовні стояв ясний, безхмарний. Після двох тижнів гри у хованки сонце повернулося на небо, і Стіна на півдні мерехтіла біло-блакитними іскрами. Джон часто чував приказку від старших чоловіків у замку Чорному: «На Стіну примха нападає, мов на Аериса Навіженого», або іноді «Стіна перемінливіша за жінку». Хмарними днями вона скидалася на білий камінь, ночами без місяця — на чорне вугілля. Під час снігових віхол Стіна здавалася різьбленою зі снігу. Але в такі дні, як нинішній, не лишалося сумнівів, що її роблено з льоду. В такі дні Стіна мерехтіла, наче кришталь септона, кожну тріщину і западину розмальовувало яскравими візерунками сонячне сяйво, на прозорих напливах танцювали і завмирали морозні веселки. В такі дні Стіна стояла прекрасна, мов у казці.

Старший син Тормунда чекав коло коней, розмовляючи зі Шкіряном. Торег Високий — так кликали його серед вільного народу, бо хоча за Шкіряна хлопець був вищий хіба що на вершок, зате над власним батьком витикався на цілу стопу. Гарет, дебелий парубок з Кротовини на прізвисько Лошак, купчився перед вогнем, спиною до двох інших. Він та Шкірян — ото була і вся варта, яку Джон привів з собою на перемови. Якби князь-воєвода узяв більше людей, дичаки завважили б їх за ознаку страху; а якби Тормунд справді надумав криваву зраду, Джона не врятували б і два десятки. Іншого захисту, крім Привида, Джон не потребував; лютововк умів винюхувати ворогів — навіть тих, які ховали ворожість за приязними посмішками.

Але Привида зараз поруч не було. Джон стягнув чорну рукавицю, вклав до рота два пальці й свиснув.

— Привиде! До мене!

Згори зненацька зашуміло, завирувало. З гілки старого дубу, плескаючи крилами, злетів і всівся Джонові на сідло старий Мормонтів крук.

— Зер-р-на! — заволав він. — Зерна, зерна, зерна!

— Овва, і ти теж тут?

Джон простягнув руку зігнати птаха, та зрештою лагідно скуйовдив йому пір’я. Крук вилупив на нього одне око, нахилив голову так загадково, наче щось знав, і пробурмотів:

— Сніг-сніговій.

І тут між двох дерев з лісу виник Привид, а з ним поруч — Вала.

«Вони наче створені одне для одного.» Вала була з ніг до голови вбрана у біле: білі вовняні штани, заправлені у високі чоботи вибіленої шкіри, кожух-накидку з білої ведмежої шкури, припнуту на плечі різьбленим обереговим обличчям, білий каптанчик з кістяними застібками. Подих її теж був білий… але очі — блакитні, довга коса — наче темний мед, щоки — зашарілі від морозу. Давно вже Джон не бачив такої неймовірної краси.

— Ви намагаєтеся вкрасти мого вовка? — спитав її воєвода.

— Чом би й ні? Якби кожна жінка мала лютововка, чоловіки поводилися б чемніше та сумирніше. Навіть чорні ґави.

— Гир! — реготнув Тормунд. — Ти з нею не перебріхуйся, Снігу-воєводо, бо однак не перебрешеш. Занадто вже вона розумна і для тебе, і для мене. Краще вкради її швидше, поки Торег не пролупив очі й не вкрав її перший.

Що казав про Валу той бевзь Аксель Флорент? «Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!» О так, він мав рацію, але дичацька красуня мала в собі набагато більше — і вже довела це, знайшовши Тормунда там, де зазнали поразки гартовані розвідники Варти. «Може, вона і не справжня принцеса, та жоден князь чи король не відмовився б від такої дружини.»

Але цього моста було спалено давно, і Джон сам підніс до нього смолоскипа.

— Бажаю Торегові щастя, — відповів він. — А я склав обітниці.

— А дарма — вона була б не проти! Хіба не так, дівчинко?

Вала попестила довгого кістяного ножа на стегні.

— Хай князь-гайворон приходить до мого ліжка, коли схоче — аби мав сміливість. От вихолощу його — зразу стане легше триматися обітниць.

— Гир! — знову пирхнув Тормунд. — Чув, Торегу? Тримайся од неї подалі. Одну доньку я вже маю, другої мені не треба.

І струснувши головою, ватажок дичаків пірнув назад до свого намету.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Торег привів Валі коня. Вона все ще їздила сірим бахмутиком, якого їй дав Мулій у день від’їзду зі Стіни — кошлатим, опецькуватим, сліпим на одне око. Розвернувши коника до Стіни, Вала спитала:

Попередня
-= 366 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!