Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Норей гучно відхаркнув і сплюнув додолу.

— Краще вкласти мир з вовками та стерв’ятниками!

— У моїх підвалах тихо й мирно, — забурчав Старий Кремінець. — Віддайте Плакуна мені.

— Скільки розвідників убив Плакун? — гнівно запитав Отел Ярвик. — Скільки жінок він украв, зґвалтував чи зарізав?

— Трьох лише з моєї чаді! — відповів Старий Кремінець. — А кого з дівчат не забирає — тим виколює очі.

— Коли людина вдягає чорне, її гріхи забуваються і пробачаються, — нагадав Джон. — Якщо ми хочемо, щоб вільний нарід бився поруч з нами, то мусимо пробачити їхні злочини так само, як нам пробачили наші.

— Але Плакун не прокаже обітниць! — наполягав Ярвик. — І не вдягне чорного строю. Навіть інші наскочники йому не довіряють!

— Не обов’язково довіряти людині, щоб приймати від неї службу. — «Інакше як би я тут порався з вами усіма?» — Нам потрібен і Плакун, і решта його штибу. Хто знає дику пущу краще за дичака? Хто знає наших ворогів ліпше за того, хто боровся з ними?

— Все, що знає Плакун — різати і ґвалтувати! — заперечив Ярвик.

— Опинившись по наш бік Стіни, дичаки утричі переважатимуть нас числом, — мовив Бовен Марш. — І це лише Тормундів загін. Додайте людей Плакуна і тих, що у Недолі… та їм вистачить сили прикінчити усю Нічну Варту за одну ніч!

— Самим лише числом у війні не перемагають. Ви не бачили їх на власні очі, а я бачив. Половина з дичаків — напівмертві, лише дивом тримаються на ногах.

— Я б волів бачити їх мертвими, що вже ніяким дивом не тримаються, — мовив Ярвик. — Перепрошую пана воєводу, коли ласка.

— Не буде вам моєї ласки! — Джонів голос пролунав холодніше за вітер, що смикав зібране товариство за одяг. — Там у таборі є діти. Кількасот, коли не тисяча. І жінки теж.

— Списниці!

— Є й вони. А ще матері, бабусі, вдови та юні дівчата… ви їх теж раді приректи на смерть, пане перший будівничий?

— Братчики Варти не мають сваритися поміж себе! — втрутився септон Келадор. — Станьмо на коліна та помолімося Стариці, щоб освітила нам шлях до мудрості!

— Воєводо Сніговію, — мовив Батько Норей, — де ви хочете оселити отих ваших дичаків? Не на моїй землі, сподіваюся?

— Авжеж! — заявив Старий Кремінець. — Хочете посадити їх у Дарунку, то ваші власні глупощі. Та дивіться, щоб не порозволікалися хто куди, бо пришлю вам їхні голови. Зима вже на порозі, а мені нема чим годувати зайві роти.

— Дичаки залишаться на Стіні, — запевнив його Джон. — Більшість оселиться у наших покинутих замках.

Нині Варта вже тримала залоги в Крижаному Сліді, Довгому Кургані, Соболиному, Сірому Сторожі та Глиб-Озері. В кожному зі згаданих замків завжди бракувало людей, а десять досі стояли порожні й занепалі.

— Чоловіки з дружинами та дітьми, усі дівчата-сироти, хлопчики-сироти, молодші за десять років, старі жінки, матері-вдовиці, усі жінки, які не хочуть битися зі зброєю в руках. Списниць ми надішлемо до Довгого Кургану — приєднатися до їхніх сестер. Самотніх чоловіків — до інших фортець, які скоро відчиняться. Хто вдягне чорне, лишиться тут або поїде до залог Східної Варти і Тіньової Вежі. Тормунд візьме собі за стіл замок Дубощит — хай сидить неподалік.

Бовен Марш зітхнув.

— Якщо вони не доб’ють нас мечами, то доїдять голодними ротами. Чи не скажуть пан воєвода, як вони мають намір годувати Тормунда з його тисячами?

Джон чекав цього запитання і мав на нього відповідь.

— Через Східну Варту. Ми привеземо харчі кораблями — стільки, щоб вистачило. З річкового краю, штормового, Долини Арин, Дорну, Обширу… та хоч би і з Вільних Міст за вузьким морем.

— І за ці харчі буде сплачено… чим, дозвольте запитати?

«Золотом Залізного Банку Браавосу» — трохи не прохопився Джон, але натомість відповів:

— В укладеній угоді є умова, що вільний нарід може зберегти свої хутра та шкури для тепла взимку, але решту коштовних речей має віддати нам. Золото, срібло, бурштин, коштовне каміння, різьблену кістку… все, що має добру ціну. Ми відвеземо все це за вузьке море на продаж у Вільних Містах.

— За все багатство дичаків, — мовив Батько Норей, — ви купите барило ячменю. Ну нехай два барила.

— Воєводо Сніговію, — спитав Клідас, — а чому ви не вимагали від дичаків віддати усю їхню зброю?

Йому в відповідь зареготав Шкірян.

— Ви хочете, щоб вільний нарід бився поруч із вами проти спільного ворога. Та як нам битися без зброї? Кидатися в упирів сніжками? Чи гамселити їх ломаками?

«Те, що носить більшість дичаків, не краще за ломаки» — подумав Джон. Дерев’яні киї, кам’яні сокири, довбні з прив’язаними каменями, списи з гартованими у вогнищі вістрями, ножі з кістки, каменю та драконоскла, плетені з верби щити, кістяні обладунки, виварені шкірянки… Хіба що тенни кували спиж, а наскочники на кшталт Плакуна носили вкрадену броню та зняті з трупів залізні мечі… але й ті були стародавньої роботи, зношені роками вжитку, поплямовані іржею.

Попередня
-= 371 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!