Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Молюся, щоб вони захистили його милість від усіх небезпек.

Голос пана Барістана не виказував ані натяком його справжніх почуттів; їх він навчився ховати ще в Король-Березі багато років тому.

— Їхню препишність! — наголосив Резнак мо’Резнак. — Але інші ваші обов’язки лишаються незмінними, пане лицарю. Якщо миру не судиться тривати довго, їхня преосяйність бажають, щоб саме ви очолили царські збройні сили проти ворогів міста.

«Хоч тут здорового глузду не втратив.» Белакво Костолам чи Гогор Велетень могли, звісно, прислужитися Гіздахрові як щити від ворожих клинків… але сама думка, що хтось із них поведе військо на битву, була така сміховинна, що старий лицар ледве стримав посмішку.

— Радий прислужитися його милості.

— Та не «милості»! — скрикнув, досадуючи, підстолій. — Це ви так на Вестеросі титулюєте ваших королів! А тут треба казати: ваша препишність, ваша преосяйність, ваша превисокість.

«Цьому цареві найкраще пасувала б ‘ваша марнославність’.»

— Як скажете.

Резнак облизнув губи.

— Тоді ми скінчили.

Цього разу його масна посмішка означала дозвіл піти. Пан Барістан відкланявся і пішов, радий залишити позаду сморід підстолієвих парфумів. «Чоловік має пахкотіти потом, а не квітками.»

Велика Піраміда Меєрину була вісім сотень стоп заввишки від пониззя до вершини. Покої підстолія розташувалися на другому рівні. Покої цариці, а з ними і його власні, обіймали найвищу сходинку. «Височенько дибати, як на мої літа» — подумав пан Барістан, розпочинаючи сходження. З королевиними дорученнями він, бувало, ходив туди-сюди п’ять чи шість разів на день — про що свідчив біль у колінах і попереку. «Настане день, коли мені вже буде несила видиратися цими сходами, — подумав пан Барістан, — і настане він швидше, ніж мені бажається.» Та перед тим він ще мав подбати, щоб хоч кілька з його хлопчаків приготувалися обійняти місце коло королеви. «Я сам їх висвячу на лицарів, коли будуть готові та гідні. І кожному подарую коня та пару золотих острог.»

Царські помешкання стояли тихі, принишклі. Гіздахр не зайняв їх, натомість обравши собі у серці Великої Піраміди власні покої — зусібіч оточені товстелезними цегляними стінами. Меццара, Міклаз, К’єзза, решта юних чашників і чашниць — насправді заручників і заручниць, про що Селмі з королевою не надто любили згадувати, бо прихилилися до малечі серцем і душею — пішли разом з царем, а Іррі та Джихікі приєдналися до решти дотракійців. Лишилася тільки Місандея — крихітна покинута примара, що самотньо блукала королевиними покоями на самій верхівці піраміди.

Пан Барістан повільним кроком вийшов на терасу. Небо над Меєрином мало колір плоті трупа — тьмяне, біле, важке скупчення хмар від одного виднокраю до іншого. Сонце геть сховалося за цією непроникною стіною; вранці воно зійшло, ніким не бачене, і мабуть, так само закотиться ввечері. Ніч буде жарка, вогка, задушлива, липка — того штибу, коли людині бракує ковтка повітря. Вже три дні збиралося на дощ, але досі не впало ані краплі. «Дощ буде полегшенням. Може, змиє бруд з цього міста.»

Звідти, де стояв, Барістан бачив чотири менші піраміди, західні мури міста і табір юнкайців на березі Невільницької затоки, з якого вгору звивався, наче велетенський змій, товстелезний стовп диму. «Юнкайці палять мертвих, — здогадався він. — Їхнім обложним табором скаче бліда кобила.» Незважаючи на все зроблене королевою, хвороба поширювалася і в місті, і за його мурами. Меєринські базари позакривалися, вулиці спорожніли. Цар Гіздахр дозволив бійцівським ямам лишитися відчиненими, але натовпу в них майже не було. Казали, що меєринці цураються навіть Храму Грацій.

«Невільникарі знайдуть спосіб і в цьому звинуватити Даянерис» — гірко подумалося панові Барістану. Він майже чув шепіт — Великих Хазяїв, Синів Гарпії, юнкайців; усі вони оповідали один одному про смерть королеви. Половина міста вже повірила їм, хоча й не мала наразі сміливості проказувати уголос. «Та скоро, гадаю, все зміниться.»

Пан Барістан почувався дуже втомленим, дуже старим. «Коли встигли спливти всі ці роки?» Останнім часом, коли він нахилявся напитися з тихої криниці, то бачив у глибині води обличчя якогось незнайомця. Коли це навколо його ясних блакитних очей з’явилося стільки воронячих лапок? Чи давно волосся його обернулося з сонячного на снігове? «Багато років тому, старий дурню. Ба вже десятиліть.»

І все ж день його висвячення на лицаря після турніру в Король-Березі, здавалося, минув тільки учора. Він і досі пам’ятав доторк меча короля Аегона до свого плеча — легкий, мов поцілунок юної діви. Слова застрягали йому в горлі, коли він проказував обітниці. На бенкеті того ж вечора новий лицар їв реберця дикого вепра, спечені по-дорнійському з драконоперцями — такі гострі, що спалили йому всю горлянку. І сорок сім років по тому смак ще не зник з його пам’яті, хоча тепер він не сказав би, що їв на вечерю десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всього Семицарства. «Напевне, вареного собаку. Чи ще якусь тутешню гидоту.»

Попередня
-= 381 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!