Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Смаглявка саме перев’язувала йому долоню свіжим полотном, замотуючи у шість шарів, коли у двері бесіди загрюкав Довгобурун Пайк і повідомив, що капітан «Журби» ступив на чардак з бранцем.

— Каже, привіз вам чаклуна, капітане. Каже, виловив з моря.

— Чаклуна?!

Невже сам Потоплий Бог надіслав йому дарунок, ще й тут, на краю світу? Брат Аерон сказав би напевне — Аерон-бо на власні очі бачив велич підводних палат Потоплого Бога, перш ніж повернутися до життя. Що до Віктаріона, то він теж мав у душі належний острах до свого бога, як личило усім залізним воїнам, але віру та надію покладав головне на гостру сталь. Капітан стиснув поранену долоню, скривився, нап’яв рукавицю і став на ноги.

— Ану показуй мені того чаклуна.

Керманич «Журби» чекав угорі на чардаку. То був невеличкий чоловічок, незугарний і волохатий, уроджений Сторч, але кликаний своїми жеглярами Ховрахом.

— Великий керманичу, — мовив він, побачивши Віктаріона, — ось Мокорро. Дарунок нам від Потоплого Бога.

Чаклун був моторошний велетень, схожий на чудовисько з казки: на зріст не нижчий за Віктаріона, а в раменах удвічі ширший, з круглим черевом завбільшки з поточену водою скелю та кошлатою шапкою білого, як кістка, волосся, що облямовувало обличчя подібно до левової гриви. Шкіру він мав темну — та не горіхово-брунатну літньоостров’ян з кораблів-лебедів, не рудаво-брунатну дотракійських конятників, і не сірувато-вугільну смаглявої жінки з Віктаріонового корабля, а чорну-чорнющу, чорнішу за сажу, за гагат, за крукове крило. «Смалений, — подумав Віктаріон. — Такою буває людина, яку печуть у вогні, доки плоть не зчорніє і не відвалиться димливими шматками від кісток.» Але вогні, які пекли чудернацького мандрівника, ще й досі танцювали на його щоках та лобі; навіть очі визирали назовні з-за моторошної личини схрещених і застиглих язиків полум’я. «Рабські візерунки, — упізнав капітан. — Позначки зла.»

— Він чіплявся до щоглової перечки у морі, коли ми його знайшли, — розповів Ховрах. — Десять днів теліпався у воді, як потонув його корабель.

— Якби він десять днів пробув у морі, то помер би. Або збожеволів од солоної води.

Солона морська вода вважалася священною. Аерон Мокрочуб та інші жерці благословляли нею людей та час від часу робили ковток, щоб зміцнити свою віру. Але жоден смертний не зміг би кілька днів поспіль пити лише з моря і сподіватися вижити.

— То ти чаклун, абощо? — запитав бранця Віктаріон.

— Ні, капітане, — відповів чорний посполитою мовою. Голос він мав неймовірно низький, басовитий, наче з глибин моря. — Я лише сумирний раб Ра-Гльора, Господа Світла.

«Ра-Гльора. То це червоний жрець.» Віктаріон бачив таких у заморських містах, де ті порали свої священні вогні. Вдягалися вони у багаті шати з шовку, оксамиту, м’якої ягнячої вовни. А на цьому було вицвіле, поїдене сіллю лахміття, що обліплювало дебелі ноги і висіло клаптями навколо тулуба… та коли капітан придивився до ганчір’я уважніше, то подумав, що воно і справді колись могло бути червоним.

— Рожевий жрець! — оголосив Віктаріон.

— Пекельний жрець, — додав Вульф Одновухий і сплюнув.

— То, мабуть, його лахи загорілися, і він сам стрибнув у море їх загасити! — під загальний регіт пожартував Довгобурун Пайк.

Навіть мавпи, здавалося, розвеселилися; нагорі вони без упину про щось перегукувалися, а одна кинула донизу на чардак жменю власного лайна.

Віктаріон Грейджой сміхові не довіряв. Сміх завжди викликав у нього незграбне відчуття, що товариство регоче з якогось жарту про нього самого, а він того жарту не розуміє. Еурон Вороняче Око часто кепкував з нього в дитинстві. Те саме робив і Аерон, коли ще не став Мокрочубом. Їхні кпини часто загорталися у лицемірну хвалу, і подеколи Віктаріон навіть не розумів, що з нього глузують… аж доки не чув сміх. Тоді у ньому спалахував гнів і кипів у горлянці, допоки він не починав захлинатися його смаком. Саме так Віктаріон ставився і до мавп. Їхні витівки не збудили на капітановому обличчі навіть усмішки, зате жеглярі аж ревли, тюгукали і свистіли.

— Киньте його Потоплому Богові, поки він пристріту на нас не навів! — закликав Буртун Покір.

— Корабель потонув, а за уламки вчепився лише він один, — мовив Вульф Одновухий. — Де решта людей? Чи не викликав він своїх гемонів, щоб їх зжерти? Що трапилося з кораблем?

— Потрапив у шторм.

Мокорро схрестив руки на грудях. Він анітрохи не здавався зляканим, хоча навколо нього усі вголос жадали його смерті. Навіть мавпам жрець чомусь не сподобався — вони стрибали з линви на линву і навіжено верещали.

Попередня
-= 391 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!