Слава ЗСУ!

Тормунд насмішкувато пирхнув.

— Ти хотів воїнів, еге ж? Ну ось тобі. Кожен вартий шести твоїх чорних ґав.

Джон мимоволі посміхнувся.

— Якщо вони звертатимуть зброю лише на нашого спільного ворога, нічого кращого я не бажаю.

— Я ж тобі слово дав, хіба ні? Слово Тормунда Велетнебоя. Твердіше від заліза.

Він одвернув голову і плюнув на землю.

Серед потоку воїнів стрічалися батьки багатьох з Джонових заручників. Дехто витріщав холодні суворі очі, проходячи повз, і пестив руків’я зброї. Але інші посміхалися, наче до давно не баченого родича; щоправда, деякі посмішки непокоїли Джона гірше, ніж погляди спідлоба. Ніхто не став на коліна, але дехто вигукнув присяги.

— У чому клявся Тормунд, у тому клянуся і я! — оголосив чорнявий Брог, який вочевидь не любив марнувати слів.

Сорен Щитолам схилив голову на вершок і прогарчав:

— Маєш за себе Соренову сокиру, коли забажаєш, Джоне Сніговію!

Рудобородий Герік Королевич привів трьох доньок.

— З них будуть добрі дружини, що подарують чоловікам дужих синів королівської крові! — вихвалявся він. — Адже вони, услід за батьком, з роду Раймуна Рудоборода, Короля-за-Стіною!

Джон знав, що серед вільного народу родовід геть нічого не важив — цього навчила його Ігритта. Герікові доньки мали таке ж, як у неї, вогняно-руде волосся, хоча в Ігритти на голові плуталася безладна купа кучерів, а в них волосся спадало на плечі довгим прямим потоком. «Але всі вони поціловані вогнем.»

— Три принцеси, одна чарівніша за іншу, — мовив Джон до їхнього батька. — Я подбаю, щоб їх познайомили з королевою.

Воєвода чекав, що Селиса Баратеон прихилиться до цих трьох охочіше, ніж до Вали — вони були молодші, покірніші та згідливіші. «І на вроду вельми показні, хай батько в них і блазень.»

Говд Мандрівник приніс присягу на мечі — старому шматі заліза, такому подовбаному та визубреному, що Джон гірших і не бачив. Девин Дери-Тюлень подарував йому шапку зі шкури тюленя, Харле Ловчик — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна зняла з себе личину оберіг-дерева рівно настільки, щоб поцілувати йому руку в рукавиці й заприсягтися віддатися душею й тілом — а в який спосіб, як боєць чи жінка, на те вже його воля.

Потік людей, обітниць і дарунків не спинявся. Наближаючись до брами, кожен воїн скидав з себе коштовності й кидав на один з візків, які шафарі поставили коло входу. Бурштинові підвіски, золоті гривні, прикрашені самоцвітами кинджали, срібні пряжки з каменями, обручі на зап’ястки, персні, полив’яні кухлі та золоті келихи, бойові та застільні роги, гребінець зеленого нефриту, намисто з прісноводних перлів… усе скидалося на купу і записувалося Бовеном Маршем. Один чолов’яга віддав сорочку зі срібних лусочок, що робилася на якогось вельможного князя. Ще один кинув до візка уламок меча з трьома сафірами в руків’ї.

Були там і вельми чудернацькі речі: іграшковий мамут, зроблений з хутра справжнього мамута, кістяний прутень, шолом з голови однорога, ще й з рогом. Скільки за такі дива мали дати харчів у Вільних Містах — Джон Сніговій не мав жодної гадки.

Услід за вершниками пішли люди зі Скрижанілого Берега. Джон дивився, як повз нього котяться великі бойові кістяні вози, брязкаючи незгірш Торохкала. Половина з них котилася, як раніше; інші вже замінили колеса на полози і тепер ковзали хутенько та гладенько там, де колеса запиналися і тонули у заметах.

Собаки, що тягли вози, були страшні звірюки завбільшки з лютововків. Жінки мали на собі тюленячі шкури, деякі тримали при грудях немовлят. Старші діти тупали позаду матерів власними ногами та зиркали знизу на Джона очима темними і твердими, наче камені, що вони тримали в руках. Дехто з чоловіків мав на шапках оленячі роги, дехто — моржові ікла. Джон швидко зрозумів, що одні не надто приязні до інших. Позаду скрижанілих сунув невеличкий гурт їхніх кощавих оленів; великі собаки гарчали і клацали зубами на тих, хто відставав.

— Оцих стережися, Джоне Сніговію, — попередив його Тормунд. — То дикуни дикунами. Чоловіки злі й підступні, а жінки ще гірші.

Він узяв з сідла міх і простягнув Джонові.

— Ось, хильни. Мо’, не так їх лякатимешся. Та й уночі тепліше спати буде. Ні, забирай собі. Прикладися як слід.

Міх був повен меду такого міцного, що Джонові засльозилися очі, а грудьми поповзли вогняні мацаки. Він добряче хильнув і мовив до свого супутника:

— Ти добра людина, Тормунде Велетнебій. Як на дичака.

— Незгірш кого іншого, так. Але бувають і кращі.

Дичаки все сунули й сунули; сонце поволі повзло яскраво-блакитним небом. Ще й полудень не настав, як рух спинився, бо під Стіною застрягла запряжена волом гарба. Джон Сніговій пішов подивитися на власні очі й побачив, що воза добряче заклинило у вузькому проході. Люди позаду погрожували порубати гарбу на шматки, а вола забити на м’ясо; візник і його родичі божилися, що всіх порубають самі, хай лишень спробують зачепити їхнє майно. З допомогою Тормунда та його сина Торега Джонові вдалося втримати дичаків од пролиття крові, та знадобилася майже година, щоб звільнити шлях.