Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Геріс тицьнув пальцем на труп, що привалився до цегляної стіни, засиджений хмарою лискучих зелених мух.

— А от його, приміром, смерть була не безглуздою?

Квентин зиркнув на тіло з огидою.

— Він помер од різачки. Не наближайтеся. — Бліда кобила вже скакала всередині міських мурів. Не диво, що вулиці стояли майже порожні. — Неблазні вишлють по нього труповозку.

— Авжеж. Та питання моє було не про нього. Це життя людини має бути не безглуздим, а не його смерть. Я теж любив і Віла, і Клетуса, та їх вже не повернеш. Це помилка, Квенте. Не можна довіряти сердюкам.

— Вони такі самі люди, як решта. Жадають золота, слави, влади. Я вірю не в них, а в ці прості речі.

«А ще — у свою долю. Я — великий князь дорнійський, і в жилах моїх тече кров дракона.»

Сонце вже котилося за мур міста, коли вони нарешті знайшли квітку лілового латаття, намальовану на вивітрених дерев’яних дверях низької цегляної хатини, що стовбичила серед інших таких самих у тіні великої жовто-зеленої піраміди Раздар. Квентин постукав двічі, як було домовлено. Непривітний голос загарчав крізь двері щось нерозбірливе суржиком Невільницької затоки — потворною мішаниною старогіскарської та високовалірійської мов. Князь відповів тією ж говіркою лише одне слово:

— Воля.

Двері відчинилися. Першим задля остороги увійшов Геріс, за ним Квентин, і останнім — здоровило. Всередині у повітрі висів блакитний туман від якогось куріння, чиї солодкі пахощі не могли приховати глибший та старіший сморід сечі, кислого вина і гнилого м’яса. Простору в помешканні було значно більше, ніж здавалося ззовні — воно простягалося праворуч і ліворуч у сусідні хатини. Те, що з вулиці здавалося десятком окремих будівель, усередині виявилося одним довгим приміщенням.

О цій годині заклад було заповнено хіба що наполовину. Лише кілька відвідувачів ушанували дорнійців поглядами — хто знудженими, хто ворожими, хто цікавими. Решта скупчилася навколо ями на віддаленому кінці приміщення, де двійко оголених чоловіків махали один на одного ножами, а глядачі заохочували їх до бійки.

Квентин не побачив жодного знаку людей, до яких вони прийшли. Але невдовзі прочинилися двері, яких він спершу не помітив, і звідти виступила стара жінка — зморшкувата істота у темно-червоному токарі з крихітними золотими черепами на облямівці. Шкіра її була бліда, наче кобиляче молоко, а волосся — таке ріденьке, що не ховало черепа.

— Дорни, — мовила вона. — Мене Заріна. Лілове латаття. Ходи униз, там знайти.

Вона притримала двері і махнула, щоб заходили. Унизу виднівся прогін дерев’яних сходів, крутих і звивистих. Цього разу попереду пішов здоровань, а ззаду охороняв Геріс; князь ішов між ними. «Аж у підвал, чи й нижче.» Спуск був довгий і такий темний, що Квентин мусив намацувати шлях ногою, аби не послизнутися. Біля його підніжжя пан Арчибальд видобув кинджала.

Вони ввійшли до підвалу з цегляним склепінням, утричі більшого за шинок нагорі. Велетенські дерев’яні барила вишикувалися уздовж стін і збігали вдалину, скільки бачило око. Єдине світло давали червоний ліхтар на гаку одразу за дверми і чорна лойова свічка, що мерехтіла на перевернутій діжці, пристосованій за стіл.

Уздовж винних барил туди й сюди крокував Кагго Трупоріз, розгойдуючи привішеним до стегна арахом. Мальована Меріс колисала на руках арбалета, зиркаючи мертвими і холодними, наче два сірих камені, очима. Дензо Да-Хан заклав двері засувом, щойно дорнійці опинилися всередині, а тоді став попід ними, схрестивши руки на грудях.

«На одного більше, ніж домовлялися» — майнула в Квентина думка.

Сам Строкатий Князь сидів за столом, крутячи у руках кухоль вина. Жовте світло свічки пофарбувало його сріблясто-сиве волосся золотом, а мішки під очима вирізьбило чітко та опукло, наче туго натоптані сакви. Він мав на собі подорожнього кобеняка бурої вовни; під ним виблискувала срібляста кольчуга. Чи це ознака зради, а чи простої остороги? «Старий сердюк — обережний сердюк.»

Квентин підступив до його столу.

— Шановний пане. Без вашої звичної киреї вас годі упізнати.

— Отієї старої ганчірки? — Пентосець знизав плечима. — Бідарське лахміття… і все ж мої строкаті клапті жахають ворогів, а наших хлопців запалюють на полі бою краще за будь-який прапор. Якщо ж мені треба лишитися непоміченим, то варто їх зняти, і ніхто не знає, де я подівся.

Він махнув рукою на лаву навпроти себе.

— Сідайте. Я так розумію, ви княжого роду. Якби ж знати раніше. Вип’єте вина? Заріна подає також і їжу. Хліб у неї черствий, а про душенину страшно й казати — саме лише сало та сіль, хіба кілька волокнин м’яса знайдеться. Вона твердить, що то собачатина, та я гадаю, радше щурятина. Вас її страви, втім, не вб’ють. Я за життя дізнався, що берегтися варто лише того харчу, який виглядає звабливо та соковито. Отруйники завжди чомусь обирають найсмачніше.

Попередня
-= 415 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!