Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Багато років по тому Джон Конінгтон повторював собі, що не має мучитися виною, що зробив усе можливе людині. Його вояцтво обшукало кожен кут і закуток, сам він обіцяв пробачення й винагороди, брав заручників, вішав їх у воронячих клітках і погрожував не давати ані води, ані їжі, доки йому не приведуть Роберта. І все марно.

— Навіть Тайвин Ланістер не зробив би більшого! — розпачливо жалівся він Чорносердові одного вечора у перший рік свого вигнання.

— Отут ти помиляєшся, — відповів Милош Тойн. — Князь Тайвин не марнував би часу на пошуки. А спалив би містечко з усіма живими істотами. Чоловіків, хлопчиків, немовлят при грудях, шляхетних лицарів і святих септонів, свиней та хвойд, щурів та повстанців… геть усіх. А коли б вогонь вигорів, лишивши самий присок, тоді б він послав своє військо шукати кістки Роберта Баратеона. Згодом, коли припхалися б Старк і Таллі, він запропонував би обом пробачення за бунт, а вони б його прийняли і повернулися додому, підібгавши хвости.

«Гадаю, він мав рацію, — подумав Джон Конінгтон, спершись на мури своїх пращурів. — Я хотів здобути славу переможця Роберта Баратеона у двобої. А слави різника не хотів. Відтак Роберт утік від мене і вбив Раегара на Тризубі.»

— Я зрадив батька, — мовив він уголос, — та не зраджу сина.

Коли Конінгтон нарешті спустився униз, його люди вже зігнали замкову залогу та вцілілу челядь у двір. Хоча пан Ронет справді швендяв десь на півночі разом із Хайме Ланістером, Грифонове Сідало не було конче позбавлене грифонів. Серед бранців знайшлися молодший брат Ронета Раймунд, сестра Алина та тілесний син — завзятий рудоволосий хлопчак на ім’я Рональд Шторм. Усі вони мали стати цінними заручниками — якщо або коли Рудий Ронет спробує повернутися і знову забрати вкрадений його батьком замок. Конінгтон наказав замкнути їх у західній башті під вартою. Дівчинка негайно заходилася рюмсати, а байстрюк спробував вкусити найближчого до нього списника.

— Ану припиніть, обоє! — визвірився Конінгтон. — Нікого з вас ані пальцем не зачеплять, якщо Рудий Ронет не покаже себе цілковитим йолопом!

Лише кілька бранців служили у замку, коли Джон Конінгтон правив тут минулого разу: сивочолий осавул, сліпий на одне око; двійко праль; машталір, що під час Робертового повстання був малим стайниченком; кухар, що з тих часів нагуляв неймовірне черево; і ще хіба замковий зброяр. Під час подорожі Гриф відпустив бороду — вперше за багато років — і на його подив вона виросла майже руда, хіба що тут і там її вогонь було трохи притрушено попелом. Вдягнений у довгий червоно-білий жупан з вишитими грифонами свого дому в протилежних кольорах і протистоянні, він виглядав старшою та суворішою змальовкою з того молодого князя, що був принцові Раегару вірним другом і супутником… але чоловіки та жінки Грифонового Сідала однак дивилися на нього чужими, зачудованими очима.

— Хтось із вас упізнає мене від старих часів, — сказав він замковій чаді. — Інші спізнають уперше. Я ваш володар за правом і законом, який повернувся з вигнання. Мої вороги сказали вам, що я помер. Самі бачите: то були брехливі казочки. Служіть мені так само вірно, як моєму родичеві, і жодного з вас не спіткає лихо.

Він наказав виводити людей одного за одним наперед, запитував імена, ставив на коліна і приймав присягу вірності. Усе скінчилося швидко. Вояки залоги — вціліло лише четверо, старий осавул та трійко молодих хлопців — склали мечі йому до ніг. Ніхто не опирався і не вагався. Ніхто не загинув.

Того вечора у великій трапезній переможці бенкетували печеним м’ясивом та свіжовиловленою рибою, запиваючи міцними й смаковитими червоними винами з льохів замку. Джон Конінгтон панував над усіма з Грифонового Престолу, поділяючи почесний поміст з Галайдою Гаррі Стрікландом, Чорним Балаком, Франклином Буйцвітом і трьома молодими грифонами, упійманими в полон. Діти, як не крути, були йому родичами, і князь вважав за потрібне спізнати їх краще, аж раптом хлопчина-байстрюк оголосив:

— Мій батько тебе вб’є!

Джон Конінгтон вирішив, що породичався досить, наказав повернути бранців до башти, вибачився перед бенкетниками і пішов.

Хальдона Півмаестра на бенкеті не було. Князь Джон знайшов його у маестерській башті, зігнутого над купою пергаменів; навсібіч простягалися розгорнуті мапи.

— Сподіваєшся вгадати, куди поділася решта полку? — запитав Конінгтон.

— Якби ж я міг, мосьпане.

Десять тисяч вояків випливло з Волон Терису — з усією зброєю, кіньми, слонами. Ще й половини досі не прибуло на Вестерос, до обумовленого місця висадки — не надто людного шматка берега на межі з Мокрохащами… землі, яку Джон Конінгтон знав добряче, бо колись вона належала йому.

Попередня
-= 420 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!