Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Коли Аша спитала пана Юстина, чи Саж завжди був таким, той відповів, скривившись:

— На Дракон-Камені він полюбляв товариство катів: кидав з ними кості, допомагав у допиті бранців… а надто — молодих бранок.

Аша не здивувалася. Саж мав би особливу втіху від спалення її самої — в тім вона не сумнівалася. «Хай би той сніг вже хоч трохи попустило.»

Вони стояли за три дні шляху від Зимосічі дев’ятнадцять діб. «П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.» Та жоден із них не був круком, а віхоли не вщухали. Щоранку Аша прокидалася у сподіваннях нарешті побачити сонце — лише затим, щоб перебути ще один день снігопадів та сніговіїв, які сховали геть кожну хатину в селі під брудно-білим курганом, та й над «довгим домом» намели вже досить, щоб невдовзі поховати його зовсім.

На додачу війську не лишилося харчів, окрім виснажених коней, зловленої в озерах риби (якої щодня меншало) і жалюгідної дичини, котру хуражири знаходили в холодному мертвому лісі. Левову частку конятини забирали собі королівські лицарі та зацне панство, посполитим воякам майже нічого не лишалося. Не диво, що вони почали їсти власних мерців.

Аша жахнулася не менше за інших, коли Ведмедиця розповіла, що чотирьох Горострукових людей застукали, коли вони патрали покійника зі служби померлого князя Зруба — різали шмати м’яса зі стегон та сідниць, поки одна з рук вже шипіла на рожні. Та прикидатися, що здивована, не могла — радше б заприсяглася, що ті четверо вже не першими у цій похмурій виправі скуштували людської плоті, лишень першими втрапили на очі.

За королівським наказом четвірка Горострука мала заплатити життям за свій бенкет… а заразом і за припинення снігопаду, як твердили королевині люди. Аша Грейджой у їхнього червоного бога не вірила, та все ж молилася, щоб їхні обіцянки справдилися. Бо якщо вони не справдяться, то будуть ще вогнища, і тоді пан Клейтон Саж нарешті матиме омріяну жертву.

Чотирьох людожерів пан Клейтон вигнав на мороз голими, з руками, зв’язаними за спиною шкіряними ременями. Наймолодший плакав, запинаючись у снігових заметах. Ще двійко пересували ноги, наче мерці, не відриваючи очей від землі. Аша здивувалася, побачивши їх зовсім пересічними. «Не чудовиська, — подумала вона, — а люди як люди.»

Найстарший з чотирьох був старий десятник. Він єдиний зберіг волю до спротиву, сичав і плювався отрутою на королевиних людей, що підпихали його списами.

— Грав я ваші сраки, і вашого червоного бога теж! — ревів він. — Чув мене, Парин? А ти, Велетнів Смердь? Я реготав, коли здихав твій сраний родич, Годріку! Було нам і його з’їсти — бо ж так смачно пахкотів, коли смажився. Ручуся, м’який був та ніжний. Аж соком спливав!

Удар ратищем списа кинув чолов’ягу на коліна, та не стулив йому пельку. Підвівшись, він виплюнув повний рот крові, кілька вибитих зубів, і продовжив:

— А пуцька — то найсмачніше, надто коли хрустка. Невеличка жирненька ковбасочка. — Навіть коли його вже обмотували ланцюгами, він правив своєї. — Гей, Корлісе Шелягу, ану йди сюди! Що то за ім’я таке — Шеляг? Це стільки твоя мати з одного парубка брала? А ти, Саже, клятий байстрюче, ти…

Пан Клейтон не відповів ані слова. Один швидкий удар розчахнув десятникові горло, заливши йому груди потоком крові.

Плаксій зарюмсав ще страшніше, здригаючись усім тілом при кожному схлипі. З себе він був такий кощавий, що Аша порахувала кожне ребро.

— Ні, — благав юнак, — молю вас, він був уже мертвий, мертвий, а ми — такі голодні, згляньтеся…

— Десятник був розумник, — сказала Аша Алі Мормонт. — Роздратував Сажа, щоб той його вбив.

І замислилася, чи спрацює така вихватка двічі — якщо зрештою настане її черга.

Чотирьох жертв прикували спиною до спини, по двоє до однієї палі. Там вони й висіли, трійко живих і один мертвий, поки віряни Господа Світла обкладали їм ноги поколотими дровами та ламаним гіллям, а тоді поливали світильною олією — ще й мусили поквапитися, бо рясно сніжило, і невдовзі дерево мало змокріти.

— Де король? — запитав пан Корліс Шеляг.

Чотири дні тому холод і голод забрав одного з королівських зброєносців — хлопчика на ім’я Брієн Парин, родича пана Годрі. Станіс Баратеон стояв коло поховального вогнища, на якому тіло малого віддали вогню, з тяжко і болісно насупленим обличчям, а по тому віддалився у свою сторожову вежу і відтоді з неї не повертався… хіба що час від часу його милість помічали на даху вежі — обриси короля вимальовувалися проти сторожового вогню, що палав там удень і вночі. «Розмовляє з червоним богом» — казали одні. «Викликає пані Мелісандру» — наполягали інші. Так чи інакше, Аші Грейджой думалося, що король геть загубився і тепер відчайдушно молить про допомогу та порятунок.

Попередня
-= 425 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!