Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

«Якусь дівчину і якогось старого» — подумала Аша, побачивши двох людей, яких доволі грубо викинули у сніг просто перед нею. Дівчина відчайдушно трусилася, навіть загорнута у хутра. Якби не переляк, її б назвали гарненькою, хоча кінчик носа зчорнів од укусів морозу. Щодо старого… в ньому нічого гарного не було. Аша бачила городніх опудал, які мали на собі більше плоті. Обличчя небораки скидалося на череп, обтягнутий шкірою, волосся було біліше за кістку, але брудне і засмальцьоване. Від старого огидно смерділо; самий його вигляд наповнив Ашу відразою.

Старий підняв очі.

— Сестро. Ось бачиш — цього разу я тебе впізнав.

Ашине серце спинилося у грудях.

— Теон?!

Його вуста розтяглися у моторошному вишкірі. Половини зубів бракувало, інша половина була потрощена на друзки.

— Теон, — повторив він. — Мене звати Теон. Кожен має знати своє ім’я.

Віктаріон

Коли Залізний Флот налетів на здобич, море було чорне, а місяць світив ясним сріблом. Ціль вони помітили у вузькій протоці між Кедровим островом та скелястими горбами на узбережжі, що належало Астапорові — саме так, як провістив жрець Мокорро.

— Гіскарець! — крикнув Довгобурун Пайк з «воронячого гнізда».

Віктаріон Грейджой дивився, як більшає вітрило чужого корабля, з високого переднього чардаку. Невдовзі стало видно, як здіймаються і падають весла; довгий білий слід засяяв позаду в місячному світлі, наче шрам у плоті моря.

«Не бойовий корабель, — зрозумів Віктаріон. — Торговельна галера, і чималенька.» Здобич мала бути добряча; великий керманич дав капітанам знак починати гонитву і захопити корабель приступом.

Капітан галери вже зрозумів, у яку халепу вскочив, і переклав на захід, до Кедрового острова — можливо, сподівався знайти прихисток у схованій затоці або наразити переслідувачів на гострі скелі вздовж північно-східного берега острова. Проте галера була важко накладена товаром, а залізяни мали за себе добрий вітер. «Журба» і «Залізна перемога» перетнули здобичі шлях, а прудкий «Боривітер» і спритний «Персторуб» наблизилися ззаду. Та навіть тоді гіскарський капітан не спустив прапора. Коли «Лемент» став зі здобиччю облавок до облавку, обдираючи лівий бік і трощачи весла, обидва кораблі були вже так близько до страхолюдних руїн Гозаю, що над ними лунав невпинний мавп’ячий вереск. А тим часом зруйнованими пірамідами міста вже повзли перші промені вранішнього світла.

Нагорода переможцям звалася «Гіскарським світанком». Так сказав капітан, якого доправили до Віктаріона у кайданах. Корабель належав Новому Гісові, повертався туди через Юнкай після торгівлі у Меєрині. Капітан не розмовляв жодною пристойною мовою, окрім горлової гіскарської — суцільного гарчання та сичання, найбридкішої говірки, чутої Віктаріоном Грейджоєм за життя. Мокорро перекладав капітанові слова посполитою мовою Вестеросу. Капітан твердив, що війну за Меєрин скінчено, драконова цариця загинула, а містом править гіскарець на ім’я Гіздак.

За брехню Віктаріон наказав вирвати йому язика. Даянерис Таргарієн не загинула, запевнив його Мокорро; червоний бог Ра-Гльор показав йому обличчя королеви у священних вогнях. Залізний керманич брехні не терпів, тому наказав зв’язати гіскарця по руках та ногах і викинути у море на приношення Потоплому Богові.

— Твій червоний теж матиме свою жертву, — пообіцяв він Мокорро, — але на морі править Потоплий Бог.

— Немає богів, крім Ра-Гльора та Іншого, чиє ім’я не можна називати.

Жрець-ворожбит був убраний у врочисте та непоказне чорне вбрання, з ледь помітним гаптуванням золотою ниткою по комірі, рукавах та подолі. Червоної тканини на «Залізній перемозі» не знайшлося, але і лишатися у просоленому лахмітті, яке мав на собі Мокорро, коли Ховрах виловив його з моря, було б ганебно. Тому Віктаріон наказав Томові Прибийдубові пошити жерцеві нову рясу з того, що знайшлося, і навіть пожертвував одну з власних сорочок. А були вони чорні з золотим, бо за герб дім Грейджой мав золотого кракена проти чорного тла, і той самий знак сяяв на прапорах та вітрилах його кораблів. Криваво-кармазинові шати червоних жерців були чужі й незвичні залізянам; Віктаріон сподівався, що його люди легше приймуть Мокорро вдягненим у кольори Грейджоїв.

Та сподівання виявилися марними. Вбраний у чорне з голови до п’ят, з личиною червоних і жовтогарячих полум’яних язиків на обличчі, жрець виглядав ще моторошнішим. Жеглярі сахалися, коли він ходив чардаком, і плювалися, коли на них падала його тінь, щоб не зурочитися. Навіть Ховрах, який сам виловив червоного жерця з моря, почав закликати Віктаріона віддати його Потоплому Богові.

Попередня
-= 431 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!