Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Я знаю його, — чула вона слова жерця з обличчям чумного хворого.

— Я знаю його, — погоджувався товстун, якому вона саме наливала.

Але красень мовив:

— Я подарую сьому чоловікові дарунок. Я його не знаю.

Згодом і косоокий сказав те саме про когось іншого.

За три години вина та розмов жерці один за одним відкланялися… усі, окрім лагідного чоловіка, жебрачки і того, чиє обличчя несло на собі ознаки чуми: щоки йому вкривали мокрі болячки, волосся геть випало, кров текла з однієї ніздрі та вкривала кіркою кутики обох очей.

— Наш брат бажає перемовитися з тобою, дитино, — сказав їй лагідний. — Сідай, коли хочеш.

Вона всілася у крісло оберіг-дерева з гебановим лицем. Криваві болячки її зовсім не лякали — надто довго вона прожила у Домі Чорного та Білого, щоб лякатися облудної личини.

— Хто ти? — запитав чумний, коли вони лишилися наодинці.

— Ніхто.

— Таки не так. Ти Ар’я з дому Старк, яка кусає собі губу і не вміє збрехати.

— Я була нею. Але вже не є.

— Навіщо ти тут, брехухо?

— Служити. Навчатися. Міняти обличчя.

— Спершу мусиш змінити те, що маєш у серці. Дарунок Багатоликого Бога — це не дитяча забавка. Ти ладна вбивати для власної мети, для власної втіхи. Заперечиш?

Вона вкусила губу.

— Я…

Він дав їй ляпаса. Щока миттю заболіла, та вона знала, що сама заслужила.

— Дякую. — Отримавши удосталь ляпасів, вона, можливо, зуміє більше не кусати губу. Таке-бо личило Ар’ї, але не нічній вовчиці. — Так, заперечу.

— І збрешеш. Я бачу правду в твоїх очах. Ти маєш очі вовка і смак до крові.

«Пан Грегор, — мимоволі подумала вона. — Дунсен, Раф Любчик, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Якби вона розтулила рота, то мусила б збрехати, а він би тоді знав. І тому лишилася мовчазною.

— Мені казали, ти була кішкою. Скрадалася провулками, смерділа рибою, продавала скойки та мушлі за гроші. Непоказне, непомітне життя, що пасує такій непоказній та непомітній істоті. Попроси — і тобі його повернуть. Штовхай возика, хвали товар, рахуй монети, та й по тому. Серце-бо маєш надто м’яке, щоб стати однією з нас.

«Він хоче відіслати мене геть.»

— Я не маю серця. Замість нього зяє діра. Я вбила вже силу-силенну людей. І вас би вбила, якби схотіла.

— І відчула б утіху?

Правильної відповіді вона не знала.

— Може, й так.

— Тоді тобі тут не місце. У цьому домі смерть не вважають за втіху та розвагу. Ми не воїни, не сердюки, не хвалькуваті брави, надуті пихою. Ми ніколи не даруємо дарунок, щоб потішити себе. І не самі вибираємо, кого вбивати. Ми лише слуги Багатоликого Бога.

— «Валар дохаеріс». На кожного чекає служба.

— Ти знаєш слова, та для служби занадто погордлива. Слуга має бути сумирним і покірним.

— Я покірна! А таку сумирну ще пошукати!

Лагідний чоловік мимоволі захихотів.

— Певен, ти зуміла б стати найвеличнішою богинею сумирності. Та чи зумієш заплатити ціну?

— Яку ціну?

— Ціна — це ти. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що сподіваєшся мати. Ми забрали твої очі, потім віддали назад. Далі ми заберемо вуха, і ти ходитимеш у тиші. Ти віддаси нам ноги і повзатимеш. Ти станеш нічиєю донькою, нічиєю дружиною, нічиєю матір’ю. Твоє ім’я стане облудою, і навіть обличчя на тобі не буде твоїм власним.

Вона трохи не вкусила губу знов, та вчасно схопилася. «Моє обличчя — темна вода. Все ховає, нічого не показує.» Вона подумала про всі імена, які носила донині: Арік, Куна, Куріпка, Китичка з перетічок. Згадала і те дурненьке дівчисько з Зимосічі, яке кликали Ар’єю-Конякою. Імена нічого не важили.

— Я можу заплатити ціну. Дайте мені обличчя.

— Обличчя треба заслужити.

— Скажіть, як.

— Подарувати певній людині певний дарунок. Зумієш?

— Якій людині?

— Ти її не знаєш.

— Я не знаю безліч людей.

— Він якраз і є одним з них. Незнайомець. Ти його не любиш, ти його не зневажаєш, ти його взагалі не знаєш. Ти вб’єш його?

— Так.

— Ну то зранку ти знову станеш Китичкою з перетічок. Вдягни її обличчя, спостерігай, корися. І ми побачимо, чи ти справді гідна служити Багатоликому.

Тож наступного дня вона повернулася до Бруско і його доньок у будиночок при протоці. Бруско аж очі викотив, побачивши її, а Брея стиха зойкнула.

— Валар моргуліс, — замість привітання мовила Китичка.

— Валар дохаеріс, — відповів Бруско.

І далі все стало так, наче вона нікуди й не дівалася.

Перший погляд на людину, яку вона мала вбити, дівчинка кинула пізніше того ж ранку, коли штовхала возика брукованими вулицями перед Порфіровою Гаванню. Чоловік був старий — добряче за п’ятдесят. «Хіба чесно прожити на світі так багато років, — переконувала вона себе, — коли моєму батькові дісталося так мало?» Але Китичка з перетічок батька не мала і тому приховала думку лиш для себе.

Попередня
-= 436 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!