Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Чим?

— Сокирою, кинджалом, влучним слівцем. Та найстрашніший я буваю з арбалетом.

Смик почухав стерню на щоці вістрям гака.

— Самостріл — хвацька штука. Багато людей з нього поклав?

— Дев’ятьох.

Принаймні стількох мав бути вартий його батько — ані одним не менше. Князь у Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, Щит Ланіспорта, Правиця Короля… чоловік, брат… батько, батько, батько.

— Дев’ятьох, — пирхнув Смик і виплюнув згусток червоного слизу. Цілив він, напевне, у землю коло Тиріонових ніг, але влучив йому просто в коліно. Певно, це була його думка про тих дев’ятьох убитих.

Пальці осавула були поплямовані червоним від соку кислолисту, який він невпинно жував. Вклавши два з них до рота, старий гучно свиснув.

— Гей, Кеме! Ходи сюди, сцяний вилупку!

Прожогом підбіг згаданий Кем.

— Веди пана та пані Біс до возів, хай Гатило знайде їм щось із полкового заліза.

— Гатило там, мабуть, п’яний валяється, — попередив Кем.

— То насци йому в пику, авжеж прокинеться.

Смик знову обернувся до Тиріона і Копки.

— Клятих карликів ми, дяка богам, до сього дня не тримали. А хлопчаків — тих повно було. Синки тієї шльондри чи цієї. Пустоголові сцикуни, що втекли з рідного дому по пригоди. Хвойдаки, що служили, іншим хлопцям дупи підставляючи. Джури-сироти та інший набрід. Щось із їхнього добра, мо’, й на карликів згодиться. Усе дрібне залізне шмаття, що тут є, з їхніх трупів якраз і знято. Але ж вам, лютим засранцям, до такого не звикати. То кажеш, дев’ять?

Смик струснув головою у сумнівах і пішов геть.

«Другі Сини» тримали компанійське залізо у шести великих хурах, підігнаних до середини табору. Кем вів їх, вимахуючи списом, наче довгим дрючком.

— Як це вроджений бережанин опинився у вільному кумпанстві? — запитав його Тиріон.

Хлопець обережно скосив на нього око.

— Хто тобі сказав, що я з Берега?

— Та ніхто. — «Кожне слово з твоїх вуст смердить Блошиним Подолом.» — Тебе виказав розум. Кажуть, нема в цілому світі люду, кмітливішого за бережанських.

Юнак виглядав неабияк здивованим.

— Це хто таке каже?

— Та всі. — «Я кажу.»

— І відколи?

«Оце щойно вигадав.»

— Та вже мало не століття. Батько, бувало, весь час повторював. А ти, Кеме, знав князя Тайвина?

— Правицю? Колись раз бачив, як він їхав угору пагорбом. Варта при ньому мала червоні киреї та малих левів на шоломах. Дуже мені сподобалися ті леви. — Кем стиснув вуста і посуворішав. — А Правиця не сподобався. Він місто погромив. А згодом побив нас на Чорноводі.

— То ти був там?

— Авжеж був. Зі Станісом. Тоді князь Тайвин прийшов з примарою Ренлі й запопав нас збоку. Я кинув списа і втік, а на кораблях один клятий лицарюжка на мене визвірився. Де, каже, твій спис, малий? Нема в нас, каже, місця боягузам. То вони потягли свої сраки морем, а мене лишили, і ще кілька тисяч хлопців зі мною. А тоді я почув, що твій батечко висилає усіх, хто бився за Станіса, на Стіну. Отож хутко втік за море і вступив до «Других Синів».

— Ти сумуєш за Король-Берегом?

— Трохи. За хлопцем одним, ми з ним… приятелювали. І за братом Кенетом, що загинув на мості з кораблів.

— Забагато доброго люду загинуло того дня.

Тиріонові люто засвербів рубець. Він почухав його нігтем.

— За стравою тамтешньою теж сумую, — пристрасно видихнув Кем.

— Варивом твоєї мамці?

— Те, що варила моя мамця, не жерли навіть щури. Але була одна юшечна крамничка… ніде не готували кращої бевки з мнясом. Аж ложка у мисці стояла — стільки різного туди кришили. Ти їв бевку з мнясом, Півпане?

— Кілька разів. Я її кликав «співоча юшка».

— Чого це?

— Бо така смачна, аж пісню заспіваєш.

Кемові, вочевидь, сподобалася назва.

— Співоча юшка, кажеш? Так і спитаю наступного разу, як буду в Блошиному Подолі. А ти за чим сумуєш, Півпане?

«За Хайме, — подумав Тиріон. — За Шаєю. За Тайшею. Моєю дружиною. Я сумую за дружиною, яку ледве знав.»

— За вином, хвойдами і багатством, — відповів він. — Надто за багатством. Бо коли ти багатий, то купуєш собі вдосталь вина і хвойд.

«А ще мечів. І отаких Кемів, щоб їх тримали.»

— А чи правда, що нічні горщики у Кастерлі-на-Скелі зроблено зі щирого золота? — запитав Кем.

— Не вір усьому, що чуєш. А надто — почутому про дім Ланістер.

— Кажуть, усі Ланістери — підступні гаспиди.

— Гаспиди? — зареготав Тиріон. — Чуєш шум? То батечко обурено звивається у могилі з твоїх слів. Ми — леви! Принаймні, звикли так казати. Але то байдуже, Кеме. Наступи на хвоста хоч гаспидові, хоч левові — однак тобі кінець.

Попередня
-= 452 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!