Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Отак, потроху балакаючи, вони дісталися зброярні — чи того, що тут за неї вважали. Коваль — згаданий Гатило — виявився моторошним на вигляд бурмилом з лівицею, вдвічі товщою за правицю.

— П’є — не просихає, — сказав про нього Кем. — Бурий Бен йому попускає, та одного дня ми сподіваємося здобути собі справжнього зброяра.

Підмайстром при Гатилі був тонкий та жилавий рудий юнак на прізвисько Зубило. «Гатило і Зубило. Оце так парувані» — подумки розважився Тиріон.

Гатило спав п’яний, коли вони дісталися кузні — саме так, як напророкував Кем. Але Зубило не заперечував, щоб два карлики покопалися у возах.

— Майже все тут — сміття і брухт, — попередив зброярчук. — Але що знайдете — те ваше.

Під дахами з вигнутих дощок і жорсткої шкіри на возах громадилися високі купи старої зброї та обладунків. Тиріон кинув погляд і зітхнув, пригадавши риштунки блискучих мечів, списів та галябард у зброярні Ланістерів під Скелею.

— Довгенько доведеться шукати, — зауважив він.

— Тут є пристойна броня, кому до снаги її знайти, — прогарчав низький голос. — Гарнюнею не зробить, але меча відверне.

Ззаду воза наперед виступив дебелий лицар, убраний з голови до п’ят у полкове залізо. Поножі на правій нозі різнилися від лівої, ринграф плямувала іржа, зате закавраші, навпаки, були багаті й візерунчасті, прикрашені квітковим карбом. На правиці лицар мав рукавицю зчленованої сталі, на лівиці — іржаву кольчужну без пальців. На панцирі, викуваному в подобі м’язистих грудей, були соски з залізними кільцями в них. Глухий шолом прикрашали баранячі роги, з яких один був зламаний.

Знявши шолома, лицар відкрив під ним обличчя Джорага Мормонта. «Кожним вершком — справжній компанієць, а не оте спаплюжене казна-що, яке ми вийняли з Єззанової клітки» — подумав Тиріон. Синці на лицарі зблякли, набряки на обличчі стухли, і Мормонт знову виглядав майже по-людському… але тепер мало скидався на себе самого. Гемонська личина, яку людолови випалили йому на правій щоці, щоб затаврувати непокірним та небезпечним рабом, нікуди не поділася і вже не подінеться. Пан Джораг і раніше не здавався вродливим чоловіком, а з новим тавром перетворився на щось страхітливе.

Тиріон вишкірив зуби.

— Аби бути гарнішим за тебе, мені й того досить. — Він обернувся до Копки. — Іди до того воза, а я почну з цього.

— Буде швидше, якщо шукати разом. — Вона підхопила іржаву залізну мисюрку, захихотіла і насунула на голову. — Чи я тепер страшна та грізна?

«Ти дрібне мартоплясове дівчисько з полумиском на голові.»

— Це надто мілкий шолом. Тобі треба такий, щоб усю голову ховав.

Тиріон знайшов такого і замінив ним попередній.

— Завеликий, — лунко відказав голос Копки зсередини. — Я нічого не бачу.

Вона зняла шолом і відкинула вбік.

— А чим поганий отой маленький?

— Він обличчя не ховає. — Тиріон прищипнув їй носа. — Мені до смаку твій маленький носик. Хочу тобі його зберегти.

Мала викотила на нього очі.

— Вам подобається мій носик?!

«Ой, рятуй мене, Седмице.» Тиріон відвернувся і заходився копирсатися серед куп старої броні у задку хури.

— Може, вам іще щось у мені подобається? — запитала Копка.

Напевне, вона хотіла сказати щось грайливе, а вийшло огидно та жалюгідно.

— Все мені в тобі подобається, — мовив Тиріон, бажаючи припинити подальше обговорення, — навіть більше, ніж моє власне.

— Навіщо нам обладунки? Ми ж мартопляси. Ми лише прикидаємося бійцями.

— А ти прикидаєшся таки непогано, — зауважив Тиріон, оглядаючи важку кольчугу, таку побиту дірками, наче її шашіль поїла. «Але яка шашіль точить залізо?» — Зрештою, прикинутися мертвим — це один зі способів пережити битву. А інший спосіб — добрий обладунок.

«Якого тут, на жаль, прикро бракує.» На Зеленозубі він бився у погано припасованих бляхах, які знайшов у обозі князя Листоброда, і глухому шоломі зі шпичаком, у якому виглядав так, наче йому на голову перекинули цебро помиїв. Тутешнє полкове залізо було ще гіршим — не лише старим і зібраним по нитці, але й побитим, потрісканим та крихким. «Цікаво, оце іржа чи висохла кров?» Він навіть понюхав, але відповісти не зміг.

— Осьо арбалет, — показала Копка.

Тиріон кинув погляд.

— Коливорот зі стременом не годиться — ноги в мене закороткі. Якби ж важіль…

Та правду кажучи, арбалета він не хотів — надто довго його було перезаряджати. Навіть якби Тиріон сховався біля нужника і чигав на ворога, що прийшов до вітру, то й тоді навряд чи устиг би випустити другу стрілу.

Натомість він узяв телепня, змахнув ним, поклав. «Заважкий.» Потім знехтував келепом (задовгим для своєї руки), буздуганом з залізними нютами (також заважким) і півдесятком мечів. Але зрештою знайшов клинок собі до смаку — підсайдачний кинджал з трикутним вістрям, хижий та гострий.

Попередня
-= 453 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!