Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Коники?! То був… то був дорнієць. Отой Квентин, буцімто їхній князь. Спитайте Резнака, якщо маєте сумнів.

— А чи маєте ви докази? А Резнак?

— Ніхто не має. Інакше дорнійців уже б схопили. Та може, варто схопити їх у кожному разі. Поза сумнівом, Маргаз вирве з них зізнання. Всі вони отруйники, ці кляті дорнійці. Резнак каже: вони вклоняються зміям, наче богам.

— Вони їдять змій, — заперечив пан Барістан. — То була ваша яма, ваша ложа, ваші лави. Солодке вино і м’які подушки, смокви та дині… і коники в меді. Це ви наказали усе принести. І закликали її милість скуштувати, хоча самі жодного не торкнулися.

— Я… не надто полюбляю гострі приправи. Вона була моєю дружиною. Моєю царицею. Навіщо мені її труїти?

«Була, каже він. Вважає її мертвою.»

— Щиру відповідь маєте тільки ви, препишносте. А мені лишається гадати: чи не забажали ви привести на місце королеви іншу жінку? — Пан Барістан кивнув на дівчину, що боязко визирала з опочивальні. — Може, оту?

Цар навіженими очима роззирнувся навколо.

— Її?! Та вона ніхто. Постільна рабиня. — І здійняв руки вгору. — Перепрошую, обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена дарувати втіху. Навіть цар має свої потреби, а вона… то не ваш клопіт, пане! Я б ніколи не завдав шкоди Даянерис. Ніколи!

— Ви закликали королеву скуштувати коників. Я сам чув.

— Я гадав, вони їй сподобаються! — Гіздахр ступив назад ще крок. — Гострі й солодкі водночас!

— Гострі, солодкі та отруйні. На власні вуха я чув, як ви наказували бійцям у ямі вбити Дрогона. Щосили волали до них.

Гіздахр облизнув губи.

— Чудовисько жерло Барсенину плоть. Дракони їдять людей. Він убивав, палив…

— Людей, які хотіли завдати шкоди вашій цариці. Синів Гарпії, найпевніше. Ваших друзів.

— Ні, не друзів!

— Це ви так кажете. Але коли ви наказали їм припинити вбивати, вони припинили. Навіщо їм це робити, коли ви не один з них?

Гіздахр заперечливо затрусив головою, але цього разу нічого не відповів.

— Скажіть правду, — спитав пан Барістан, — чи кохали ви її хоч колись, хоч трохи? Або хіть до влади та корони заступила вам усе?

— Хіть? Ви ще смієте казати мені про хіть? — Цар скривив рота у гніві. — О так, я жадав корони… але й наполовину не так палко, як вона жадала свого сердюка. Може, то її любий полковник хотів отруїти царицю за те, що зрештою піймав з нею облизня? А якби коників з’їв я, ото був би йому подаруночок!

— Дааріо — вбивця, але не отруйник. — Пан Барістан підступив ближче до царя. — То ви Гарпія чи ні?

Цього разу він поклав руку на маківку меча при поясі.

— Кажіть правду. Обіцяю вам за неї чисту і швидку смерть.

— Ви геть знахабніли, лицарю, — мовив Гіздахр. — Ваші запитання мені вже в печінках сидять, і ви самі теж. Вас увільнено від служби при моєму дворі. Залиште Меєрин негайно, і вам дозволять жити.

— Якщо ви не Гарпія, назвіть мені її ім’я.

Пан Барістан витяг з піхов меча. Його нагострений край піймав світло від жарівниці й перетворився на риску жовтогарячого вогню. То була остання соломина, яка зламала волю Гіздахра.

— Хразе! — заверещав цар, задкуючи до опочивальні та запинаючись. — Хразе! Хразе!

Пан Барістан почув, як десь ліворуч прочинилися двері, і обернувся саме вчасно — побачити, як з-за гобелену виникає Храз. Рухався той поволі, ще не очунявши від сну, але вже тримав у руці улюблену зброю — довгий та кривий дотракійський арах. Таким клинком сікли з сідла, завдаючи глибоких і довгих розрізів. «Супроти напівголих ворогів — страшна, смертельна зброя, хай у ямі, хай на полі бою.» Але у приміщенні, ще й зблизька, довжина араха оберталася проти нього, а Барістан Селмі був до того ж убраний в броню.

— Я тут по Гіздахра, — мовив лицар. — Кинь зброю, стань осторонь, і ніхто тебе не зачепить.

Храз зареготав.

— Старий пень! Я з’їм твоє серце.

Двоє супротивників були приблизно одного зросту, але Храз — майже на пуд важчий і на сорок років молодший. Шкіру він мав світлу, очі — холодні й лихі, а головою од чола і до низу потилиці збігав гребінь цупкого чорно-рудого волосся.

— То ходи і візьми, — відповів Барістан Зухвалий.

І Храз прийшов.

Уперше за цілу днину Селмі почувався на своєму місці, без краплі сумніву і вагань. «Ось для чого мене роблено, — подумав він. — Для оцього танку, для солодкої сталевої пісні. Дайте мені меча до рук і ворога перед очі.»

Ямний боєць був спритний і швидкий — Барістан ледве пригадував швидшого серед своїх минулих ворогів. У Хразових дебелих ручиськах арах перетворився на невиразну хмару, на сталеву бурю, що зі свистом налітала на старого лицаря одразу з трьох напрямків. Майже всі удари цілили йому в голову — Храз був хлопець меткий і тямив, що без шолома Селмі найвразливіший вище від шиї.

Попередня
-= 461 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!