Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Край ями лежав просто попереду. Квентин обережно просунувся уперед, рухаючи смолоскипом з боку в бік. Стіни, підлога і стеля всотували світло до краплі. «Обпалені, — зрозумів він. — Цегла обсмалена до чорноти і розсипається на порох.» Повітря теплішало з кожним кроком. Квентин почав пітніти.

Два ока піднялися знизу просто перед ним.

Були вони спижеві, яскравіші за налощені щити, жевріли власним жаром, палали за серпанком диму, що здіймався з драконових ніздрів. Світло Квентинового смолоскипа мазнуло по лусочках темної зелені, зелені моху в пралісі у сутінках перед тим, як зблякне останнє світло дня. А тоді дракон розтулив рота, і з нього полилося світло та запашів жар. За гребінкою гострих чорних зубів Квентин побачив гирло печі, мерехтіння пригашеного вогню, палкішого устократ за його смолоскип. Голову дракон мав більшу за кінську, а шия наче й не кінчалася, схожа на довжелезну зелену змію. Поволі, неквапно та голова піднялася на кінці шиї, і два яскраві спижеві ока втупилися у Квентина згори.

«Зелені, — подумав князь, — його лусочки зелені.»

— Раегале, — мовив він.

Слово застрягло у горлянці, вийшовши назовні хрипким кумканням. «Жабик, — подумав він. — Знову обертаюся на Жабика.»

— Їжа, — проскрипів він, раптом згадавши. — Несіть йому харч.

Здоровило почув, витяг за ноги з воза одну з двох овець, крутнувся і жбурнув її угору в яму. Раегал ухопив тварину просто в повітрі; голова його смикнулася, з-поміж зубів вилетів стовп вогню — жовтогарячий та золотий вихор, змережаний зеленими жилками. Вівця запалала, ще не почавши падати; драконові зуби вчепилися в неї, перш ніж димлива туша торкнулася цегли. Навколо тіла ще мерехтіли, згасаючи, вогники. У повітрі засмерділо паленою вовною та сіркою. «Драконосморід.»

— Я гадав, їх тут двоє, — мовив здоровило.

«Візеріон. Так. Де ж Візеріон?» Князь опустив смолоскипа — пролити трохи світла у морок унизу. Зелений дракон дер зубами тушу вівці, теліпаючи з боку в бік довгим хвостом. Навколо шиї він мав товстий залізний нашийник, з якого висіло зо три стопи відірваного ланцюга. Ланки того самого ланцюга були розкидані підлогою ями серед чорних кісток — покручені, частково поплавлені. «Коли я приходив сюди минулого разу, Раегал був прикутий до стіни та підлоги, — пригадав князь, — але Візеріон висів на стелі.» Квентин ступив назад, підняв смолоскипа, задер голову.

Якусь мить він бачив над головою лише зчорнілі цегляні склепіння, обпечені драконовим вогнем. Раптом його око помітило цівочку попелу, яка виказала рух. Нагорі ворушилося щось бліде, майже сховане. «Він викопав собі нору, — зрозумів князь. — Печерку в цеглі.» Велика Піраміда Меєрину мала велетенські грубі підмурки, що підтримували неймовірну вагу верхньої будівлі; навіть внутрішні її стіни були утричі товщі, ніж мури будь-якого замку. Але Візеріон вогнем та пазурями викопав собі у цеглі нору достатню, щоб у ній спати.

«А ми його щойно розбудили.» Квентин побачив щось на кшталт великої білої змії, що розгорталася у стіні там, де з нею з’єднувалася стеля. Донизу посипався ще попіл, шматки цегли. Змія перетворилася на шию та хвіст, а тоді показалася і довга рогата голова дракона; очі його засяяли у пітьмі, наче золоті жарини. Зарипіли, розгортаючись, крила.

Усі Квентинові задуми кудись поділися з голови. Він чув, як Кагго Трупоріз кричить до своїх сердюків. «Ланцюги. Він посилає їх по ланцюги» — подумав дорнійський князь. Первісний задум полягав у тому, щоб нагодувати тварин і скувати їх ланцюгами у ситій дрімоті. Так само, як це зробила королева. Когось одного, а краще — обох.

— Ще м’яса, — наказав Квентин. «Коли звірі поїдять, то стануть лінивими.» Він бачив, як таке роблять зі зміями в Дорні, але тут, з цими чудовиськами… — Несіть… несіть…

Візеріон злетів зі стелі, розгортаючи та широко простягаючи світлі крила. Шматки ланцюга на його шиї шалено хилиталися. Полум’я дракона наповнило яму — світло-золотий спис, помережаний червоним та жовтогарячим. Застигле повітря, збурене білими крилами, вибухнуло хмарами гарячого попелу та сірки.

Чиясь рука схопила Квентина за плече. Смолоскип вилетів з руки, застрибав підлогою, перекинувся просто до ями, все ще палаючи. Князь опинився лицем до лиця з мідною мавпою. «Геріс.»

— Нічого не вийде, Квенте! Вони занадто дикі та люті, вони…

Дракон гепнувся на підлогу між дорнійцями та дверми з ревищем, яке б розігнало зграю в кількасот левів, і захитав головою з боку в бік, вивчаючи прибульців: дорнійців, «Вітрогонів», Кагго. Останньою, але найдовше, він розглядав Мальовану Меріс, принюхуючись і пирхаючи. «Жінка, — зрозумів Квентин. — Він знає, що вона жінка. Бо шукає Даянерис. Він хоче свою мати і не розуміє, чому її тут нема.»

Попередня
-= 467 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!