Слава ЗСУ!

— Авжеж, — згідливо додав Отел Ярвик. — Небагатий вибір: з поганого та кепського. Пан воєвода показують нам зграю вовків і питають, котрому ми довіримо вирвати собі горлянки.

З Недолею повторилося те саме. Шовкун налив вина, і Джон розповів про свої відвідини королеви. Марш уважно вислухав, не торкнувшись кухля; тим часом Ярвик перехилив один, а потім другий. Не встиг Джон скінчити, як великий шафар негайно мовив:

— Її милість каже мудро. Нехай там усі повиздихають.

Джон відкинувся у кріслі.

— Оце єдина ваша порада, ласкавий пане? Тормунд веде з собою вісімдесят людей. Скільки надіслати нам? Чи не покликати на поміч велетнів? Списниць з Довгого Кургану? Якщо ми матимемо з собою жінок, то, можливо, Матінка-Кротиха і її люди легше нам довіряться.

— Ну то надсилайте жінок. Надсилайте велетнів. Та хоч немовлят з колиски. Ви це бажаєте почути, пане воєводо? — Бовен Марш почухав рубця, здобутого на Мості Черепів. — Надсилайте усіх. Що більше втратимо, то менше доведеться годувати.

З Ярвика зиску було не більше.

— Якщо дичаків у Недолі треба рятувати, хай їх рятують дичаки тутешні. Тормунд знає дорогу до Недолі. Послухати його, то він сам усіх порятує своїм велетенським прутнем.

«Безглуздо, — подумав Джон. — Безглуздо, марно, безнадійно.»

— Гаразд. Дякую вам за поради, панове старшино.

Шовкун подав гостям кожухи. Дорогою через зброярню до великого шафаря і першого будівничого принюхався Привид; раптом хвіст його став сторчма та грізно розпушився. «Моя братія…» Нічній Варті бракувало очільників з мудрістю маестра Аемона, вченістю Семвела Тарлі, хоробрістю Кворина Піврукого, упертою силою Старого Ведмедя, співчуттям Донала Нойє. Замість них Джон мав те, що мав.

Знадвору рясно падав сніг.

— Вітер з півдня, — зауважив Ярвик. — Сніг налітає просто на Стіну, бачите?

Саме так і відбувалося. Джон побачив, що звивисті сходи вже поховано майже до першого майданчика, а дерев’яні двері крижаних келій та комор зникли під білою стіною.

— Скільки в нас людей у крижаних келіях? — запитав він Бовена Марша.

— Четверо живих. Двійко мертвих.

«Ті трупи.» Джон про них майже забув — спочатку він сподівався дізнатися щось від покійників, привезених з гайку оберіг-дерев, але мерці уперто лишалися мерцями.

— Келії треба відкопати.

— Десять шафарів з десятьма лопатами, то й буде діло, — мовив Марш.

— Візьміть ще Вун-Вуна.

— Воля ваша.

Десять шафарів і один велетень швидко перемогли замети. Але коли двері було розчищено, Джон все одно не вдовольнився.

— Ці келії до ранку знову сховає сніг. Краще перевести бранців кудись, поки не задушилися.

— Карстарка теж, мосьпане? — запитав Фульк Блоха. — Мо’, краще лишимо його там до весни дрижаки хапати?

— Якби ж то. — Креган Карстарк останнім часом узяв звичку вити ночами і кидати мороженим лайном у тих, хто приносив йому їжу. Звісно, любові наглядачів це йому не додало. — Заберіть його до Воєводської Вежі. Хай сидить там у підвалі.

Частково вже обвалена, колишня домівка Старого Ведмедя все ж була теплішою за крижані келії, а підвали під нею — майже не зачеплені руйнуванням.

Креган хвицяв вартових ногами, коли вони зайшли до дверей, викручувався і штовхався, коли його хапали, і навіть намагався вкусити. Але холод відняв у нього чимало сил, а Джонові люди були дебелі, молоді та дужі. Карстарка витягли геть, долаючи опір, і поволокли крізь сніг, що лежав вище колін, до нової домівки.

— Що пан воєвода накажуть робити з трупами? — спитав Марш, коли всіх живих переселили.

— Киньте тут.

Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання.

Тормунд Велетнебій не міг прибути зі своїм вояцтвом більш вчасно — саме тоді, коли скінчили вигрібати сніг. З ним, щоправда, з’явилося під громові заклики та дмухання у роги лише п’ятдесят людей замість вісімдесяти, яких Торег обіцяв Шкірянові… але ж за що Тормунда прозвали Голосом-у-Піднебессі, як не за гучні обіцянки та перебільшення аж до неба. Сам дичак з’явився з червоною від морозу мармизою, гучно вимагаючи ріг пива і чогось гарячого поїсти. На бороді йому намерзла крига, вуса вкрилися кіркою.

Хтось уже встиг розповісти Громовому Кулаку про Геріка Королевича та його нове величання.

— Король дичацького племені, отакої?! — заревів Тормунд. — Гир! У моїй волохатій дупі — ось де йому королювати!

— Але виглядає він вельми по-королівському, — зауважив Джон.