Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

«То був Торохкало, — трохи не ляпнув Джон. — Химородь. Мана, казала вона.»

— Мелісандра… вона говорила мені: «шукай відповіді в небі». — Він поклав листа на стіл. — Крук на крилах бурі. Вона бачила, що має статися.

«А коли матимете свої відповіді, пришліть по мене.»

— А мо’, то все брехня собача, ге? — спитав Тормунд, чухаючи шию під бородою. — Якби я собі мав гарненьке гусяче перо та горщик маестерського чорнила, то сам би написав, що маю прутня завтовшки та завдовжки як моя власна рука. Та хіба він росте від того, що про нього пишуть?

— Він має Світлоносця. Пише про голови на мурах Зимосічі. Знає про списниць, про їхню кількість. — «Знає про Манса Розбишаку.» — Ні. В цьому листі таки є частка правди.

— Ну нехай, ґаво. Сперечатися не буду. Що тепер робитимеш?

Джон порозминав пальці мечової руки. «Нічна Варта не втручається.» Стиснув кулак, розтулив його знов. «Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада.» Він згадав Робба, якому в волоссі танули сніжинки. «Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.» Подумав про Брана, що видирався стіною башти, спритніший за мавпу. Про Рікона, що любив сміятися аж до нестями. Згадав Сансу — як вона розчесувала Панночці хутро і співала щось собі під ніс. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Нарешті подумав про Ар’ю з плутаниною, схожою на пташине гніздо, на голові. «Я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі… Я хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену…»

— Гадаю, доведеться змінити наші задуми, — мовив Джон Сніговій.

Вони говорили ще майже дві години.

Зі зміною варти замість Фулька та Мулія коло дверей зброярні з’явилися Лошак і Рорі.

— Ходімо зі мною, — наказав їм Джон, коли час настав.

Привид теж хотів піти услід, але щойно вовк рушив ззаду, обережно скрадаючись слідами, Джон ухопив його за хутро на карку і затяг назад до помешкання. У Щитовій Палаті серед іншого товариства міг перебувати і Боррок. Останнє, чого Джонові зараз бракувало — звірячої бійки лютововка з вепром.

Щитова Палата належала до найстаріших будівель замку Чорного. То була довга трапезна з протягами, збудована з темного каменю; її дубові крокви, сволоки та бантини зчорніли від диму за незліченні століття. У часи давніші, коли Нічна Варта була далеко численніша, стіни палати були завішані рядами яскраво розфарбованих дерев’яних щитів. Як тоді, так і нині, коли лицар вдягав чорне, звичай приписував йому відкласти старий герб і взяти собі простого чорного щита нового братства. Покинутий лицарем щит віщався у Щитовій Палаті.

Сотні лицарів означали сотні щитів. Яструби та орли, дракони та грифони, сонця і олені, вовки та крилаті змії, мантикори, бики, дерева і квіти, арфи, списи, краби та кракени, леви черлені, леви золоті, леви картаті, сови, ягнята, діви та водяники, огирі, зірки, цебра та пряжки, люди оббіловані, люди повішені, люди спалені, сокири, мечі, черепахи, однороги, ведмеді, пера для письма, павуки, змії, скорпіони і ще сотні інших гербових знаків свого часу прикрашали стіни Щитової Палати, сяючи стількома кольорами, що не мріялося жодній веселці.

Та коли лицар гинув чи помирав, його щита знімали зі стіни і клали йому в могилу чи на поховальне вогнище, а нові лицарі з плином століть дедалі рідше вдягали чорне. Нарешті настав день, коли лицарям замку Чорного вже не стало потреби обідати окремо, і Щитову Палату закинули. Протягом останнього століття нею користувалися хіба що час від часу. Як трапезна вона мала чимало недоліків — була-бо темна, брудна, з такими протягами, що взимку і не зігрієш, по підвалах аж кишіла пацюками, а товстелезні дерев’яні сволоки добряче поточила шашіль і густо заплели візерунками павуки.

Та все ж палата була досить довга і широка, щоб умістити дві сотні людей — ба навіть три, якщо зсунутися плечем до плеча. Коли ввійшли Джон і Тормунд, палатою пробігло гудіння, наче шершні заворушилися у гнізді. Тут дичаки принаймні уп’ятеро переважали ґав числом — судячи з того, як мало він побачив ґав. На стінах лишився жалюгідний десяток щитів — сірих, похмурих, з вицвілою фарбою та тріщинами у дереві. Але вздовж стін весело палали смолоскипи у залізних держаках, і за наказом Джона до палати внесли столи і лави. Колись маестер Аемон сказав йому, що люди, яким зручно сидіти, схильні краще слухати. А ті, що мусять стовбичити на ногах, радше кричатимуть незгоду.

У голові палати стояв добряче просілий поміст. Джон видерся на нього, маючи обіч себе Тормунда Велетнебоя, і здійняв руки, прохаючи тиші. Але шершні загули ще дужче. Тоді Тормунд приклав до вуст ріг і дмухнув. Ревище заповнило палату, відбившись від крокв. Настала тиша.

Попередня
-= 474 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!