Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Вдовець зареготав.

— Доїздився, драконоїзник!

— Дурневі дурна смерть, — буркнув Симон Смугаста Спина.

«Він був не дурень, а лише нерозважливий хлопчина.» Пан Барістан ще не забув дурощів своєї власної молодості.

— Не треба погано казати про мертвих. За свій вчинок великий княжич заплатив моторошну ціну.

— А інші дорнійці? — запитав Тал Торак.

— Сидять бранцями. — Жоден з дорнійців не чинив опору. Арчибальд Крицак тримав у обіймах обпалене, огорнуте димом тіло свого князя, коли його знайшли Мідні Звірі. На долонях, якими він збивав язики полум’я з Квентина Мартела, лишилися чорні опіки. Геріс Пийвода стояв над ними з мечем у руці, та кинув його, щойно з’явилася мідна сарана. — Поділяють спільну келію.

— А мали б поділити шибеницю, — мовив Симон Смугаста Спина. — Вони ж випустили на місто двох драконів!

— Відчиніть ями і дайте їм мечі! — закликав Плямистий Кіт. — Я заріжу їх обох, а меєринці гукатимуть моє ім’я!

— Бійцівські ями лишаться зачиненими, — відрізав Селмі. — Кров та галас лише прикличуть драконів.

— Може статися, усіх трьох, — припустив Марселен. — Одного разу чорний звір уже прилітав, чому ж не прилетить знов? Але цього разу з нашою царицею.

«Або без неї.» Якщо Дрогон повернеться до Меєрину без Даянерис на спині, місто вибухне вогнем та кров’ю — про це пан Барістан не мав жодного сумніву. Навіть люди, що в ту саму мить сиділи з ним за одним столом, кинуться один на одного з ножами. Хай яка юна і недосвідчена, Даянерис Таргарієн єдина тримала їх усіх разом.

— Її милість повернеться, коли повернеться, — мовив пан Барістан. — Ми загнали тисячу овець у Дазнакову яму, череду биків — у яму Граза, а Золоту яму наповнили звірми, яких Гіздахр зо’Лорак назбирав для своїх ігриськ.

Донині обидва дракони лишалися вірними своєму смаку до баранини і поверталися до Дазнакової ями, щойно голодніли. Якщо хтось із них полював на людей — в місті чи поза ним, — пан Барістан нічого про це не чув. Єдиними меєринцями, яких убили дракони після Харгаза Звитяжного, були невільникарі, що здуру вирішили опиратися, коли Раегал почав лаштувати собі лігво нагорі піраміди Хазкар.

— Тим часом ми маємо обговорити нагальніші справи. Я надіслав Зелену Грацію до юнкайців — домовитися про звільнення заручників. Чекаю на її повернення до полудня з відповіддю.

— Зі словами! — мовив Удовець. — «Буревісники» знають юнкайців. Їхні язики — то змії, які звиваються туди й сюди. Зелена Грація повернеться не з полковником, а зі зміїними словами.

— Якщо Правиця зізволять пригадати, Мудрі Хазяї утримують у себе і нашого Зуха, — зауважив Сірий Хробак. — А також коневладця Джохого, власного кревноїзника цариці.

— Кров її крові! — погодився дотракієць Роммо. — Його треба звільнити. Цього вимагає честь халазару.

— Його буде звільнено, — запевнив пан Барістан, — проте спершу мусимо дочекатися, чого вдасться домогтися Зеленій Грації…

Скахаз Голомозий гримнув кулаком по столі.

— Зелена Грація не доможеться геть нічого! Хтозна — може, вона просто зараз змовляється з юнкайцями! Ви самі сказали: «домовляється». Як саме «домовляється»? Про що?

— Про викуп, — відповів пан Барістан. — Вагу кожного заручника у золоті.

— Мудрим Хазяям до нашого золота байдуже, лицарю, — мовив Марселен. — Усі вони до останнього багатші за ваших вестероських князів.

— Але їхні сердюки від золота не відмовляться. Що їм до заручників? Якщо юнкайці відмовлять, це зажене клинок між ними та їхніми найманими посіпаками.

«Сподіваюся, що зажене.» Цей задум насправді підказала йому Місандея — сам він до такого б не дотумкав. У Король-Березі хабарі були цариною Мізинця, а плеканням незгоди між ворогами корони опікувався князь Варис. Власні ж обов’язки Барістана були простіші та пряміші. «У свої одинадцять років Місандея розумніша за половину чоловіків отут за столом, а мудріша та поміркованіша за всіх.»

— Я звелів Зеленій Грації висунути нашу пропозицію лише тоді, коли всі юнкайські ватажки зберуться, щоб її почути.

— Вони однак відмовлять! — наполягав Симон Смугаста Спина. — Скажуть, щоб убили драконів і поновили царя на престолі.

— Молюся, щоб ви помилилися. — «Але боюся, що не помиляєтеся.»

— Ваші боги далеко звідси, пане дідугане, — буркнув Удовець. — І навряд чи чують ваші молитви. А коли юнкайці пришлють стару назад — плюнути вам межи очі, — ви чим відповісте?

— Вогнем та кров’ю, — мовив Барістан Селмі тихо, дуже тихо.

Довгу мить ніхто нічого не казав. Тоді Могутній Бельвас ляснув себе по череві й мовив:

— Таки краще, ніж печінкою з цибулею!

Попередня
-= 479 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!