Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— І «Вітрогонів» наче корова язиком злизала, — буркнув пан Геріс. — Квент кричав, охоплений вогнем, а вони тікали. Кагго, Мальована Меріс, усі вони. Крім хіба мертвого.

— А чого ти чекав, Пию? Кіт ловить мишей, свиня риє гній, а сердюк тікає, коли найбільше потрібен. Чого перейматися? Кожне звірятко має свій норов. Нічого тут не вдієш.

— Він має рацію, — зауважив пан Барістан. — Що пообіцяв Квентин Строкатому Князеві за його допомогу?

Відповіді не було. Пан Геріс зиркнув на пана Арчибальда. Пан Арчибальд зиркнув на руки, тоді на підлогу, на двері.

— Пентос, — мовив пан Барістан. — Він пообіцяв йому Пентос. Кажіть. Жодне ваше слово Квентинові вже не допоможе і не зашкодить.

— Та вже ж, — похнюплено буркнув пан Арчибальд. — Справді Пентос. Вони й грамоту написали, удвох.

«Отже, тут криється певна можливість.»

— Ми досі маємо у підземеллях кількох «Вітрогонів». Отих удаваних перебіжчиків.

— Та пам’ятаю, — мовив Крицак. — Голобрід, Солома, оті всі… Дехто, як на сердюків, непогані хлопці. Інші… ну, кого іншого і вбити не шкода. То що з ними?

— Я хочу відіслати їх назад Строкатому Князеві. І вас заразом. Вас буде двоє серед багатьох тисяч; ваша присутність у юнкайському таборі має лишитися непоміченою. Я хочу, щоб ви переказали Строкатому Князеві моє послання. Скажіть, що я прислав вас, що говорю голосом цариці та королеви. Скажіть, що я заплачу його ціну, якщо він поверне нам заручників живими і неушкодженими.

Пан Арчибальд скривився.

— Картатий Килимок радше віддасть нас обох Мальованій Меріс. Замість зробити те, що ви кажете.

— Чому? Доручення зовсім нескладне. — «Порівняно з викраденням драконів.» — Колись я вивів батька королеви з Сутіндолу.

— То був Вестерос, — відповів Геріс Пийвода.

— А тут Меєрин.

— Арч зараз і меча не втримає у руках.

— А йому не треба. Ви матимете за себе вдосталь сердюків, якщо я не помиляюся в їхньому полковникові.

Геріс Пийвода відкинув назад шапку вигорілого на сонці волосся.

— Можна хвилинку — обговорити між собою?

— Ні, — відповів Селмі.

— Я беруся до справи, — вирішив пан Арчибальд. — Але щоб без човнів. Бачити їх не можу. Пий теж береться. — Він вишкірився. — Ще сам не знає, але береться.

На тім і погодилися. «Просту частину скінчено» — думав Барістан Селмі, видираючись нескінченними сходами нагору піраміди. Складна частина лишалася дорнійцям. Що б на це сказав його дідусь? Страшно подумати. Дорнійці були лицарями, принаймні за званням, хоча лише Крицак мав у собі трохи справжньої криці. А Пийвода натомість мав показне обличчя, спритного язика і гарне рясне волосся.

Коли старий лицар нарешті повернувся до королевиних покоїв нагорі піраміди, тіло князя Квентина вже прибрали. Шестеро юних чашників грали у якусь дитячу гру, сидячи колом на підлозі та по черзі пускаючи крутитися кинджал. Коли той спинявся, вони відрізали пасемце волосся тому, на кого кинджал вказував вістрям. Ще хлопчиком в рідному замку Урож’я пан Барістан грав у схожу гру з братами, сестрами та іншими родичами… але на Вестеросі, скільки він міг пригадати, до гри залучалися цілунки.

— Бхаказе! — покликав він. — Кухоль вина, будь ласкавий. Гразхаре, Аззаку, стережіть двері. Я чекаю на Зелену Грацію. Щойно вона з’явиться, негайно проведіть до мене. Дотоді не турбувати.

Аззак хутко схопився на ноги.

— Воля ваша, пане Правице!

Пан Барістан вийшов на терасу. Дощ припинився, хоча сонце, що сідало у Невільницьку затоку, ховалося за стіною сірих хмар. Кілька пасем диму ще здіймалося від чорних каменів піраміди Хазкар, звиваючись під вітром, наче змії. Далеко на сході, за мурами міста, над віддаленою вервечкою пагорбів вимахували світлі крила. «Візеріон. Мабуть, полює, а чи просто політати закортіло.» Лицар спитав себе, де ж Раегал. Зелений дракон вже встиг показати себе небезпечнішим за свого білого брата.

Коли Бхаказ приніс вино, старий лицар зробив довгий ковток і послав малого по воду. Кілька кухлів вина, певно, допомогли б йому заснути, але коли з перемов з ворогом повернеться Галацца Галаре, йому знадобиться ясна голова. Тому вино Селмі сьорбав добряче розведеним водою, поки навколо збиралася пітьма. Він дуже стомився, серце скніло від сумнівів. Дорнійці, Гіздахр, Резнак, цей напад… чи правильно він чинить? Чи робить саме те, чого б хотіла Даянерис? «Не на такі речі мене роблено.» Кілька воїнів Королегвардії вже служили Правицями раніше — небагато, але все ж таки. Він читав про усіх у Білій Книзі. А зараз питав себе, чи почувалися вони так само розгублено, бентежно і безпорадно, як він сам.

Попередня
-= 482 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!