Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Ні, її милість не… вона…

— Вона мертва. Хай боги подарують їй солодкий сон. — Сльози блищали крізь серпанок. — І хай разом з нею навіки поснуть її дракони.

Селмі безпорадно шукав якоїсь відповіді, аж тут почулися важкі, гучні та похапливі кроки. Двері розчахнулися всередину, крізь них до палати увірвався Скахаз мо’Кандак з чотирма Мідними Звірми. Коли Гразхар спробував заступити йому шлях, Голомозий просто відкинув хлопця вбік.

Пан Барістан притьмом скочив на ноги.

— Що сталося?

— Журавлі почали кидати! — загарчав Голомозий. — Усі шість!

Підвелася Галацца Галаре.

— Отак відповідає Юнкай на ваші пропозиції, пане. А я ж попереджала: вам не сподобається їхня відповідь.

«Отже, вони обрали війну. Бути по тому.» Пан Барістан відчув чудернацьке полегшення. Принаймні на війні він розумів, що до чого.

— Якщо вони вважають, що скорять Меєрин, кидаючи каміння…

— Не каміння. — Голос старої повнився жахом і скорботою. — Трупи.

Даянерис

Пагорб скидався на каменястий острів посеред зеленого моря. Спуститися з нього забрало в Дані половину ранку. Коли, вщент засапавшись, вона досягла підніжжя, їй боліли всі м’язи, паморочилося у голові й починалася лихоманка, ще й руки стерлися на каменях до сирого м’яса. «Та все ж потроху гояться» — вирішила вона, колупаючи пухиря, що саме луснув. Шкіра під ним була рожева і чутлива, з потрісканих долонь цебеніла світла, наче молоко, рідина, проте опіки справді починали гоїтися.

Відти, де вона стояла, пагорб здавався ще більшим, ніж згори. Дані вже звикла звати його Дракон-Каменем — за назвою стародавньої твердині, де народилася. Про той Дракон-Камінь вона нічого не пам’ятала, зате цей забуде не скоро. Нижні його схили вкривали жмути жорсткої трави та колючі кущі; вище починалася зубчаста плутанина голих скель, що круто і гостро стирчали просто в небо. Саме там, у неглибокій печері серед потрощеного каміння, гострих, наче бритва, гребенів та вузьких шпилів Дрогон облаштував собі лігво. Коли Дані уперше побачила пагорб, то зрозуміла, що дракон загніздився там уже давно. Повітря смерділо попелом, кожен камінь та дерево в полі зору були обпечені та почорнілі, ґрунт всипали розтрощені, обгорілі кістки… але дракон почувався тут у рідній домівці.

Дані знала, що то таке — коли тебе вабить рідна домівка. Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона помітила на півдні воду — тонку нитку, що на мить зблиснула під західним сонцем. «Струмок» — подумала Дані. Він був невеличкий, але ж мав привести до більшого, а той — до якоїсь річечки, а всі річки у цій частині світу рано чи пізно вливалися до Скахазадхану. А коли вона знайде Скахазадхан, лишиться тільки піти униз течією — і потрапиш до Невільницької затоки.

Певно, вона б охочіше повернулася до Меєрину на драконових крилах. Але скидалося, що Дрогон не поділяв її палких бажань.

Драконовладці старої Валірії давали ради своїм звірям за допомогою в’язальних чар та рогів, створених ворожбитством. Даянерис обходилася лагідним словом і жорстоким батогом. Верхи на драконовій спині вона часто почувалася так, наче знову навчається їздити. Коли Дані хльоскала свою срібну кобилку по правому боці, та повертала ліворуч, бо найперша звичка коня — тікати від небезпеки. Коли ж батіг прикладався до правого боку Дрогона, той повертав праворуч, бо дракон у відповідь на загрозу завжди нападає. Та інколи бік, по якому вона била, зовсім не важив, бо дракон летів туди, куди хотів, і її тягнув з собою. Ані ласкаве слово, ані удар батога не могли звернути Дрогона зі шляху, якщо він цього не бажав. Батіг радше дратував його, ніж завдавав болю — вона зрештою це зрозуміла, бо драконова луска стала твердіша за ріг.

І хай як далеко дракон залітав щодня, на захід сонця звичка вабила його додому, до Дракон-Каменя. «До його дому, не мого.» Її дім знаходився далеко, у Меєрині, де перебували її чоловік та її коханець. Певно ж, саме там було її місце.

«Іди, не спиняйся. Якщо озирнуся — пропаду.»

Разом із нею дорогу долали спогади. Хмари, побачені згори. Коні, дрібніші за мурах, що з громом копит чвалували крізь траву. Срібний місяць — так близько, що ось доторкнешся. Річки, сріблясто-блакитні згори, яскраві та мерехтливі у сонячних променях. «Чи побачу я ще хоч раз такі дива?» На Дрогоновій спині вона почувалася цілою. Високо в небі смуток цього світу не зачіпав її. Хіба можна таке покинути?

Але настав час. Юна дівчинка може бавитися цілісінький день, не зважаючи ні на що навколо. А вона була вже не дівчинка — доросла жінка, цариця, дружина, матір тисяч людей. Її діти мали в ній потребу. Дрогон схилився перед батогом, і вона мала схилитися теж. Мала знову вдягти корону, повернутися до гебанової лави та обіймів свого ясновельможного вінценосного чоловіка.

Попередня
-= 484 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!