Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Години минали повільно. Струмок вихилявся туди й сюди; Дані покірно слідувала за ним, відбиваючи лад на стегні батогом і намагаючись не думати про подоланий шлях, гупання у голові чи порожній шлунок. «Зроби крок. Зроби наступний. І ще один. І ще.» Більше нічого не лишалося робити.

У її морі панували тиша та спокій. Коли дмухав вітер, трава зітхала — то стебла терлися одне об одне — і шепотіла мовою, зрозумілою лише богам. Натрапляючи на камінь та обтікаючи його, маленький струмочок весело дзюрчав. Мокра грязюка чвакала між пальців ніг. Навколо в повітрі товклися комахи: ліниві неквапні бабки, зелені лискучі шершні, кусюча мушва, надто дрібна для очей. Дані розвіяно ляскала по руках чи плечах, коли хтось на них сідав, жадаючи її крові. Якось вона натрапила на пацюка, що пив зі струмка, та він хутко втік — прошурхотів між стеблами і зник у високій траві. А ще іноді Дані чула птахів, і від того їй бурчало у животі, але сітки чи сильця вона не мала, і гнізда ще жодного не знайшла. «Колись я мріяла полетіти, — майнула в неї думка, — і ось полетіла, і тепер мрію вкрасти в пташки яєчко.» Дані мимоволі засміялася.

— Люди навіжені, а боги ще навіженіші, — мовила вона до трави, і трава тихо прошелестіла свою згоду.

Тричі того дня вона накидала оком на Дрогона. Уперше він летів так далеко, що міг здатися орлом, пірнаючи у хмари та виринаючи з них, але Дані вже впізнавала його навіть тоді, коли дракон був не більший за цятку в небі. Вдруге він пролетів на тлі сонця, простерши чорні крила, і світ на мить потемнішав. Останнього разу дракон майнув просто їй над головою — так близько, що вона розчула шум його крил. На пів-удару серця Дані здалося, що дракон полює на неї, та він не звернув на неї уваги і швидко зник на сході. «То й по тому» — подумала вона.

Вечір майже застукав її зненацька. Коли сонце вже ковзало униз далекими шпилями Дракон-Каменя, Дані раптом перечепилася на низькій кам’яній стінці, поруйнованій і зарослій бур’янами. Можливо, то був підмурок якогось храму чи маєтку сільського пана. За ним лежали ще руїни: старий колодязь та кілька кіл у траві, що позначали місця, де колись стояли селянські хижі. Хатини, вочевидь, були побудовані з глини та соломи — так розсудила Дані, — але за довгі роки дощі та вітри вигладили їх до землі. До заходу сонця Дані знайшла вісім, але у траві могли ховатися ще.

Кам’яна стінка вціліла краще за решту споруд. Ніде не вища за три стопи, все ж вона пропонувала деякий захист від стихій, особливо там, де стрічала іншу, нижчу стінку — а ніч насувалася швидко. Дані увібралася в куток між двома стінками, насмикала трави навколо руїн і виклала собі щось на кшталт гнізда. Сили її виснажилися, на обох ногах — навіть на мізинцях — з’явилися свіжі пухирі. «Ти ба, зовсім ходити не вмію» — подумала вона і захихотіла.

Поки світ навколо темнів і зникав, Дані улаштувалася і заплющила очі. Але сон все не приходив. Ніч була холодна, земля — тверда, шлунок — порожній. Думки мимоволі звернули на Меєрин, на Дааріо, її коханого, і Гіздахра, її чоловіка, на Іррі, Джихікі та милу крихітку Місандею, пана Барістана, Резнака і Скахаза Голомозого. «Чи не бояться вони, що я загинула? Я ж полетіла на спині дракона. Вони могли подумати, що Дрогон мене з’їв.»

Дані спитала себе, чи лишився царем її чоловік Гіздахр. Його влада походила від неї; чи зуміє він без жінки втримати корону на голові? «Він хотів Дрогонової смерті. Я сама його чула. «Вбийте його, — верещав Гіздахр, — забийте чудовисько!» І обличчя його палало хіттю.» А Могутній Бельвас стояв на колінах, трусився і блював. «Отрута. Напевне, то була отрута. Медові коники. Гіздахр так наполягав, щоб я ними пригостилася, але усіх з’їв Бельвас.» Вона зробила Гіздахра царем, узяла його до ліжка, відчинила заради нього бійцівські ями. Навіщо йому було бажати її смерті? Але кому ще? Резнакові, напахченому підстолієві? Юнкайцям? Синам Гарпії?

Десь удалині завив вовк. Почувши його, вона відчула сум і самотність, але і голод теж. Лише коли над степом зійшов місяць, Дані нарешті занурилася у неспокійний сон.

Їй наснилося, що всі турботи та клопоти облишили її, а з ними біль і туга, і вона злетіла просто у небо. Вона летіла і крутилася, сміялася і танцювала, а навколо вихорилися зірки, шепочучи на вухо таємниці. «Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.»

— Квайфа? — покликала Дані. — Де ви, Квайфо?

А тоді вона побачила. «Її личину зроблено з зоряного світла.»

Попередня
-= 487 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!