Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Ти маєш для нас кращий шлях? — запитав Квентин.

— А таки маю. Оце щойно второпав. Шлях у свій спосіб небезпечний, і чесним його ніяк не назвеш… але до твоєї королеви він приведе швидше, ніж гемонська дорога.

— Кажи, — мовив Квентин Мартел.

Джон

Джон Сніговій перечитував листа, аж доки слова не почали розпливатися і змішуватися. «Я не можу цього підписати. І не підпишу.»

Він мало не спалив пергамен просто на місці, але стримався і ковтнув пива з тієї половини кухля, що лишилася від попередньої самотньої вечері. «Але ж мушу. Мене обрали князем-воєводою. Стіна належить мені. І Варта теж. А Нічна Варта не втручається у панські чвари.»

Коли Скорботний Ед Толет прочинив двері й доповів, що прийшла Йоля, Джон зітхнув полегшено і відклав листа маестра Аемона вбік.

— Хай заходить. — Він боявся цієї миті, але що поробиш. — І знайди мені Сема. Говоритиму з ним наступним.

— Він, мабуть, унизу за книжками сидить. Мій старий септон колись казав, що книжки — то наче померлі люди розмовляють. А я кажу, що мертвим слід лежати тихо. Кому цікаві їхні теревені?

І Скорботний Ед пішов з дорученням, бурмочучи про хробаків та павуків.

Коли Йоля увійшла, то негайно впала на коліна. Джон обійшов навколо столу і підняв її на ноги.

— Не треба мені колінкувати. На коліна стають лише перед королями.

Хай Йоля була вже дружиною і матір’ю, але Джонові досі здавалася дитиною — тоненькою крихіткою, загорнутою в старого Семового кобеняка. Одежина була така величезна, що могла сховати в збірках ще кілька дівчат.

— Чи здорові діти? — запитав він Йолю.

Дичацька дівчина лякливо посміхнулася з-під каптура.

— Так, пане. Я боялася, що не матиму молока для обох, та вони що більше смокчуть, то більше його тече. Такі міцні хлоп’ята.

— Мушу сказати тобі одну нелегку річ.

Він трохи не обмовився «попрохати про одну річ», але останньої миті схаменувся.

— Про Манса? Вала благала короля змилуватися. Казала, що дозволить якомусь колінкареві одружитися з нею і не поріже тому горло, аби лише Манс жив. А отого Князя-над-Кістками — його пожаліють. Крастер часто божився, що закатрупить харцизяку, хай лишень той носа покаже коло дитинця. На Мансові й половини того немає, що він собі на душу взяв.

«А й справді. Манс усього лише зібрав військо і напав на державу, яку колись присягнувся захищати.»

— Манс проказав наші обітниці, Йолю. А тоді перекинувся на дичака, побрався з Даллою і коронував себе Королем-за-Стіною. Хай тепер інший король важить його життя у своїх руках. Я не про нього, а про його сина. Хлопчика Далли.

— Про малюка? — Її голос затремтів. — Але ж він присяги не порушував, пане воєводо. Він спить, плаче, смокче, та й по тому. Нікому зла не робить. Не дайте його спалити, благаю! Врятуйте!

— Врятувати його можеш лише ти, Йолю.

І Джон розповів, як саме.

Інша жінка заверещала б на нього, прокляла найгіршими прокляттями аж до сьомого пекла. Інша жінка могла б люто накинутися на нього, дати ляпасів, копнути ногами, видряпати очі. Кинути свою непокору просто у обличчя, і хай там що станеться далі.

Але Йоля лише зателіпала головою.

— Ні… Благаю, ні!

Крук підхопив за нею.

— Ні! — заверещав він.

— Відмовишся — малий згорить. Не завтра, не післязавтра… але скоро. Щойно Мелісандрі заманеться збудити дракона, чи здійняти вітер, чи скоїти ще яку химородь з кров’ю короля. Від Манса дотоді вже лишаться кістки та попіл. Коли червона жінка завимагає для вогню його сина, Станіс їй не відмовить. Затям собі: якщо ти не забереш хлопця, вона його спалить.

— Я поїду, — відповіла Йоля. — Я його візьму. Я заберу обох: і Даллиного малюка, і мого.

Сльози котилися в неї щоками. Якби не відблиск у світлі свічки, Джон і не знав би, що вона плаче. «Крастерові дружини, напевне, вчили своїх доньок лити сльози у подушку. А самі ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків.»

Джон стиснув пальці мечової руки.

— Забереш обох хлопчиків — королевині люди кинуться по тебе і притягнуть назад на налигачі. Малий все одно згорить… але разом із ним на багаття підеш ти.

«Якщо я спробую її розрадити, вона почне думати, що мене можна розчулити слізьми. Ні. Вона має затямити, що я не здамся.»

— Ти візьмеш одного хлопчика. Даллиного.

— Мати не може залишити сина, бо її спіткає вічне прокляття. Тільки не сина! Ми врятуємо його, ми з Семом. Благаю вас, молю, пане воєводо! Ми ж урятували його від холоду.

— Кажуть, смерть від холоду тиха, майже легка. А від вогню… бачиш цю свічку, Йолю?

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!