Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Справді уміє. Мене звати Хальдон; у нашому маленькому бойовому братстві я служу за цілителя. Дехто зве мене Півмаестром. А мого супутника звати пан Качур.

— Пан Роллі! — заперечив здоровань. — Роллі Ходикачка. Кожен лицар може висвятити іншу людину на лицаря. От Гриф мене й висвятив. А тебе, курдупелю, як звати?

Тут поспіхом устряг Іліріо:

— Йолло, таке його ім’я.

«Йолло?! Так хіба мавп називають.» Ба гірше: то було пентоське ім’я, а те, що Тиріон — не пентосець, побачить і останній дурень.

— То в Пентосі я Йолло, — похапцем спробував він виправити завдану шкоду, — але мати назвала мене Хугором Схилом.

— То ти малий король чи малий байстрюк? — запитав Хальдон.

Тиріон зрозумів, що поблизу Хальдона Півмаестра мусить зберігати осторогу.

— Кожен карлик — байстрюк у очах свого батька.

— Та вже ж. Ну то скажи мені, Хугоре Схиле, отаку річ. Як Сервин Дзеркального Щита переміг дракона Урракса?

— Наблизився, ховаючись за своїм щитом. Урракс бачив лише власне віддзеркалення, аж доки Сервин не прохромив йому око списом.

Хальдон не здавався враженим.

— Цю казочку знає навіть Качур. А чи не назвеш ім’я лицаря, котрий спробував ту саму хитрість із Вхагар під час «Танку драконів»?

Тиріон вишкірився.

— Пан Байрон Лебедин. От його за клопіт підсмажив дракон… але Сиракс, не Вхагар.

— На жаль, ти помилився. У «Танку драконів, правдивій оповіді» маестер Мункун пише…

— …що то була Вхагар. Але Мункун помиляється — хай він був не простий, а великий маестер. Зброєносець пана Байрона побачив смерть свого господаря і написав його доньці. У його звіті говориться, що то була Сиракс, дракониця Раеніри. Так воно і доречніше виходить, ніж у розповіді Мункуна. Адже Лебедин був сином порубіжного князя, а Штормолам стояв за Аегона. Вхагар була драконом принца Аемонда, Аегонового брата. Навіщо Лебединові її вбивати?

Хальдон закопилив губи.

— Спробуй не впасти з коня, бо як упадеш, то шкутильгай сам назад до Пентосу. Наша соромлива діва не чекатиме ані на чоловіка, ані на карлика.

— Полюбляю соромливих дів. Чи не найбільше за всіх — якщо не рахувати розпусних. А чи не скажете мені, де місце шльондрам?

— Хіба я схожий на людину, що вчащає до шльондр?

Качур зневажливо засміявся.

— Та він не сміє! Лемора примусила б його вимолювати прощення, хлопчина зажадав би піти з ним, а Гриф відрізав би йому цюцюрку і запхав у горлянку.

— То й нехай, — відповів Тиріон. — Навіщо маестрові прутень?

— Але ж Хальдон — лише наполовину маестер.

— Схоже, — мовив Хальдон, — тобі, Качуре, карлик припав до смаку. То нехай їде з тобою.

І розвернув свого коня.

Качурові знадобилося ще трохи часу, щоб припнути скрині Іліріо до трьох в’юкових коней. До того часу Хальдон вже зник удалині, але Качур не переймався. Він скочив у сідло, вхопив Тиріона за комір, витяг нагору і посадив малого чоловічка перед собою.

— Тримайся за луку, то й не впадеш. Кобилка іде м’якенько, а драконова дорога — гладка, наче дівчача дупця.

Ухопивши вузду свого коня у правицю, а поводи в’юкових коней — у лівицю, пан Роллі вирушив у путь жвавою ристю.

— На все добре! — побажав їм услід Іліріо. — Скажіть хлопчикові, що мені дуже шкода пропускати його весілля. Я приєднаюся до вас на Вестеросі. Присягаюся вам руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон кинув на Іліріо Мопатіса останній погляд, той стояв коло ношів у своєму парчовому вбранні, згорбивши могутні плечі. Коли його постать почала зникати за дорожньою пилюкою, володар сирів здався Тиріонові зовсім невеличким чоловічком.

Качур наздогнав Хальдона Півмаестра за півверсти, і далі вершники поїхали біч-обіч. Тиріон чіплявся за високу луку сідла, незграбно розкидавши ноги убік, і розмірковував про майбутні мозолі, судоми та натерті сідлом болячки.

— Цікаво, що пірати озера Чингал зроблять з нашим карликом? — спитав Хальдон, коли вони рушили далі.

— Карликовий пиріг чи карликову юшку? — припустив Качур.

— Найгірший там — Уро Немитий, — зауважив Хальдон. — Самого лише його смороду досить, щоб убити людину.

Тиріон здвигнув плечима.

— На щастя, я не маю носа.

Хальдон слабенько всміхнувся.

— Якшо стрінемо пані Корру на «Відьминих зубах», то не дорахуєшся й інших частин. Корра Кривава — так її кличуть. На її кораблі служать самі лише прекрасні юні діви, котрі холостять кожного захопленого у полон чоловіка.

— Жахливо. Так можна і у штани надзюрити.

— Оцього не треба, — похмуро застеріг Качур.

— Як скажете. Але якщо ми таки стрінемо ту вашу пані Корру, я хутенько вскочу в спідницю і скажу, що є Серсеєю, уславленою бородатою красунею з Король-Берега.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!