Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Князь помацав стрічку, похмуро зиркаючи на печатки. Був то чоловік собою незугарний, дебелий та опасистий, з м’язистими плечима весляра і майже зовсім без шиї. Щоки та підборіддя йому вкривала цупка сіра стерня, подекуди вже побіліла. Вище від важкої брили лоба виблискувала гладка лисина. Ніс він мав бульбою, у червоних судинах, губи — грубі й товсті, а на правиці між трьома середніми пальцями — якусь подобу перетинки. Давос чував, що дехто з панства на Трьох Сестрах має перетинки на руках та ногах, але завжди вважав ті оповідки звичайними жеглярськими побрехеньками.

Князь відкинувся назад.

— Розріжте мотузки, — наказав він, — і стягніть з нього рукавиці. Хочу бачити його руки.

Сотник варти зробив, що наказали. Коли він стягнув рукавичку зі скаліченої лівиці свого бранця, блискавка вдарила знову, відкинувши тінь відрубаних пальців Давоса Лукомора на важке суворе обличчя Годріка Борела, князя на Милосестрі.

— Стрічку може вкрасти кожен, — сказав князь, — але ці пальці не брешуть. Ви — цибульний лицар.

— Мене колись так кликали, пане князю. — Давос і сам віднедавна був князем, а лицарем — упродовж довгих років. Але глибоко всередині лишився сам собою — перемитником хамського роду, котрий купив собі лицарство повним кораблем цибулі та солоної риби. — Та й гірше кликали теж.

— Еге ж. Зрадником. Бунтівником. Перебіжчиком.

На останнє слово Давос сіпнувся.

— Я ніколи ні від кого не перебігав, мосьпане! Я служу своєму королю.

— Якщо вважати Станіса королем. — Князь зміряв його суворими синіми очима. — Більшість лицарів, що висаджуються на моєму березі, шукають мене у моїх палатах, не в «Китовому череві». Там, кажуть, страшенне перемитницьке кубло. Чи не повернулися ви до старого ремесла, цибульний лицарю?

— Ні, пане князю. Я шукав перевозу до Білої Гавані. Мене надіслав король з посланням до тамтешнього князя.

— То ви опинилися не в тому місці й не перед тим князем. — Князя Годріка це, здавалося, розважило. — Зараз ви у Сестринові на острові Милосестра.

— Я знаю, де я.

Нічого милого, незважаючи на назву, в Сестринові не було. Містечко було огидне, наче свинячий саж, крихітне, бридке, смерділо свинячим гноєм та гнилою рибою. Давос добре пам’ятав його зі своїх перемитницьких часів. Три Сестри були улюбленим місцем зустрічі беззаконних гендлярів багато сотень років поспіль, а перед тим — ще й піратським кублом. Вулиці Сестринова складало болото і дощаті помости, хатини були мазані, укриті соломою, а коло Шибеницької брами завжди теліпалися повішені з випущеними назовні тельбухами.

— Ви тут маєте друзів, поза сумнівом, — правив далі князь. — Кожен перемитник має на Сестрах друзів. Дехто з них — також і мої друзі. А хто мені не друг, тих я вішаю. Вони повільно задушуються, а їхні тельбухи тим часом ляпають їх по колінах.

Палата знову висвітлилася ударом блискавки за вікном. За два удари серця пролунав грім.

— Якщо вам треба до Білої Гавані, то чому ви зараз у Сестринові? Що вас сюди привело?

«Наказ короля і зрада друга» — кортіло відповісти Давосові. Натомість він відказав:

— Шторми.

Двадцять і дев’ять кораблів підняли вітрила на сході Стіни, рушаючи на південь. Давоса неймовірно вразило б, якби хоч половина досі плавала на поверхні. Чорні небеса, жорстокі зливи, руйнівні вітри невпинно переслідували їх узбережжям. Галери «Оледо» та «Син старої матері» викинуло на скелі Скагосу — острова однорогів та людожерів, куди боявся потикатися навіть Сліпий Байстрюк. Великий коч «Саафос Саан» налився водою і потонув коло Сірих Круч.

— Станіс за них платитиме, — пирхав і ремствував Саладор Саан. — Платитиме добрим золотом за кожен до останнього!

Скидалося, що тепер якийсь розлючений бог стягує платню за легку подорож на північ, куди їх ніс свіжий південний вітер від Дракон-Каменя до самої Стіни. Ще один жахливий подув вітру зірвав линви та щогли з «Рясного врожаю», змусивши Саладора тягти його причалом. За п’ятдесят верст на північ від Вдоварти море знову знуртувалося, вдарило «Врожай» об одну з галер, що його тягнули, і потопило обидва кораблі. Решту лисенійського флоту розкидало вузьким морем кого куди. Хтось мав, напевне, сховатися у якомусь порті, а когось ніколи вже ніхто не побачить.

— Саладором Убогим, ось ким мене зробив твій король! — жалівся Саладор Саан Давосові, поки рештки його флоту так-сяк шкутильгали затокою Кусень. — Саладором Знищеним. Де мої кораблі? А золото? Де все те золото, яке мені обіцяли?!

Коли Давос спробував запевнити його, що він матиме усе обіцяне, Саладор вибухнув.

— Коли, коли?! Назавтра, на новий місяць, чи коли знову прилетить червона зірка? Він обіцяє мені золото й коштовності, обіцяє і обіцяє, а я цього золота не бачу. Я маю його слово, каже він мені, о так, слово короля, він пише його на папері. Чи може Саладор Саан з’їсти слово короля? Чи може втамувати спрагу пергаменом і восковою печаткою? Чи може він кинути обіцянку на перину і вграти так, щоб аж кричала?

Попередня
-= 65 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!