Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

«Ні, батьку, благаю!» — намагався сказати він, але ж собаки не говорять мовою людини, і з рота вирвалося лише жалібне скигління. Сокира встромилася старому собаці у маківку черепа, і в ту саму мить малий хлопець у хижі видав моторошний вереск. «Саме так вони дізналися.» За два дні батько потяг його до пущі. При ньому була сокира, і Пухлик думав, що на нього чекає той самий кінець, що на псів. Але натомість батько віддав його Хагонові.

Варамир раптово прокинувся, рвучко смикнувся, здригнувся усім тілом.

— Підводься! — верещав голос. — Вставай, час іти! Там їх багато сотень!

Сніг укрив його твердою білою ковдрою. «А холодно ж як.» Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що рука примерзла до землі; поки він її відривав, то лишив на ґрунті трохи шкіри.

— Вставай! — знову заверещала вона. — Вони йдуть!

То до нього повернулася Будячиха. Вона тримала його за плечі, трусила, волала просто у обличчя. Варамир чув носом її подих, відчував тепло на щоках, занімілих од холоду. «Негайно, — подумав він, — роби це зараз, бо інакше смерть.»

Він зібрав усі сили, які йому ще лишилися, вистрибнув з власної шкури і силоміць вдерся до жінки всередину.

Будячиха вигнула спину і страшно заверещала.

«Мерзенно. Мерзота.» Хто це сказав: вона, він або Хагон? Тепер уже не дізнаєшся. Стара його плоть упала назад у сніг, коли її пальці послабли і розтиснулися. Списниця жахливо скрутилася з несамовитим вереском. Свого часу сутінькіт завзято опирався його вторгненню, а снігова ведмедиця на якийсь час мовби збожеволіла і почала кидатися на дерева, скелі та порожнє повітря… але з людиною повелося ще гірше.

— Геть від мене, геть із мене! — чув він голос із власних вуст.

Її тіло запнулося, впало, знову підвелося, руки навіжено молотили, ноги смикалися туди-сюди, наче у якомусь чудернацькому танку — то його дух боровся з її за владу над плоттю. Раптом вона глибоко вдихнула морозного повітря, і Варамир уже був зрадів на пів-удару серця, відчувши його смак та силу молодого тіла… аж тут її зуби рвучко стиснулися, наповнивши рота кров’ю. Руки жінки піднялися до обличчя; він намагався опустити їх донизу, але руки його не слухалися, а видирали очі. «Мерзота» — згадав він, потопаючи у крові, болю та безумстві. Коли він спробував закричати, вона виплюнула їхній язик на сніг.

Білий світ перевернувся і розпався. Якусь мить йому здавалося, що він сидить усередині оберіг-дерева і дивиться крізь вирізьблені червоні очі, як смикається, помираючи, чоловік на землі, а божевільна жінка витанцьовує сліпою та скривавленою під світлом місяця, проливаючи червоні сльози і розриваючи на собі одяг. Потім обоє зникли, а він піднімався, танув, дух його летів із якимось холодним вітром. Він був у снігу та у хмарах, став горобцем, білкою, дубом. Рогата сова тихо пролетіла між дерев, полюючи на зайця; Варамир був усередині тієї сови, усередині зайця, усередині дерев. Глибоко під морозним ґрунтом хробаки наосліп прокладали собі шлях у землі; він відчував себе усіма ними одразу. «Я — ліс, і все, що є у ньому» — подумав він захоплено. Зі сто круків знялося у повітря, крякаючи — вони почули його поряд із собою. Задудів великий олень, перелякавши дітей, що чіплялися до його спини. Сонний лютововк підняв голову і гарикнув на порожнє повітря. Та ще не встигли їхні серця вдарити наступний раз, як він повіяв геть, шукаючи своїх — Одноокого, Хитрунку та Пластуна, свою зграю. Його вовки його врятують — так він казав собі.

І то була його остання людська думка.

Справжня смерть настала зненацька: він відчув крижаний удар холоду, наче пірнув у темні води замерзлого озера, і ось раптом уже біжить снігами, залитими місячним сяйвом, зі своїми однозграйниками на хвості. Половина світу лишалася темною. «Одноокий» — зрозумів він, коротко гавкнув, і Хитрунка з Пластуном відгукнулися.

Досягши гребеня хребта, вовки зупинилися. «Будячиха» — згадав він. Якась частина його затужила за втраченим, ще якась — за скоєним. Унизу цілий світ перетворився на лід. Пальці паморозі повільно повзли угору оберіг-деревом, тягнучись один до одного. Порожнє село вже не стояло порожнє. Блакитноокі тіні блукали між снігових заметів. Хтось мав на собі бурі лахи, хтось — чорні строї, а хтось ходив голий, з білішою за сніг плоттю. Вітер зітхав у пагорбах, несучи з собою важкі пахощі мертвої плоті, висохлої крові, просмерділої пліснявою, гниллям та сечею шкіри. Хитрунка загарчала, вишкірилася, нашорошила карк. «Не люди. Не здобич. Не такі.»

Те, що було унизу, рухалося, але не жило. Один за одним істоти піднімали голови до трьох вовків на пагорбі. Остання з істот раніше була Будячихою. Вона мала на собі вовну, хутро, шкури, а зверху вдягла накидку з паморозі, що потріскувала з кожним рухом і срібно виблискувала під місяцем. Бліді рожеві бурульки звисали з її пальців — десять довгих ножів замерзлої крові. А у ямах, де раніше були її очі, миготіли блакитні вогники, надаючи грубим рисам моторошно-чудернацької краси, якої те обличчя ніколи не знало за життя.

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!