Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Далі пішли дрібніші ватажки. Двоє вождів рогонозьких родів з твердими та чорними ступнями. Стара віщунка, котру шанували племена уздовж річки Молочної. Кощавий темноокий хлопчина дванадцяти років — син Алфина Ґаворіза. Халек — брат Харми Песиголовки, з її свинями. Кожен із них ставав на коліна перед королем.

«Чи не надто зараз холодно, щоб отак блазнювати?» — подумав Джон.

— Вільний нарід зневажає колінкарів, — застерігав він Станіса. — Дозвольте їм зберегти гідність, і матимете у відповідь їхню любов та повагу.

Але його милість не слухав. Його відповідь була така:

— Я хочу від них мечів, а не цілунків.

Постоявши на колінах, дичаки простували повз лави чорних братчиків до брами. Джон наказав Лошакові, Шовкуну та ще півдесяткові своїх підлеглих провести їх крізь Стіну зі смолоскипами. З іншого боку на них чекали миски гарячої цибульної юшки, шматки чорного хліба та ковбаси. Також їм мали видати одяг: свитини, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Спати вони мали на купах чистої соломи, де нічний холод відганятимуть жаркі вогні. У чому цей король тямив, то це у наведенні ладу та послуху. Проте рано чи пізно Тормунд Велетнебій нападе на Стіну знов, і Джон питав себе: коли ця година таки настане, чий бік оберуть нові піддані Станіса? «Хай ти подарував їм землю та милість; але ж вільний нарід сам обирає своїх королів, і обрав він Манса, не тебе.»

Бовен Марш підсунувся на своєму коникові ближче до Джонового.

— Це день, до якого я не думав дожити. — Відколи великий шафар отримав поранення у голову на Мості Черепів, він помітно схуд. «Вже й на буряк не схожий. Де ті круглі боки поділися?» — подумав Джон, аж тут Марш продовжив: — Ми пролили кров, щоб зупинити дичаків у Кугаві. Там загинуло багато добрих братів, щирих друзів. І за що?

— Вся держава прокляне нас за це, — гірким ядучим голосом оголосив пан Алісер Терен. — Кожна чесна людина Вестеросу відвертатиметься і плюватиме при згадці про Нічну Варту.

«Хто б ото казав про чесних людей? Що ти про них знаєш?»

— Мовчати в лавах.

Пан Алісер почав поводитися тихіше й обережніше, відколи князь Янос втратив голову, та звичну свою злостивість подіти нікуди не міг. Джон був подумав, чи не віддати лицареві провід над замком, од якого відмовився Слинт, але зрештою не схотів відпускати його далеко від себе. «Він із тих двох завжди був небезпечніший.» Тому Джон відправив очолити замок Сірий Сторож старого, гартованого, сивочолого шафаря з Тіньової Вежі.

Джон відчайдушно сподівався, що дві нові залоги покращать їхнє становище. «Варта може скривавити вільний нарід, та зрештою не зможе його зупинити.» Віддавши Манса Розбишаку вогню, вони це не змінили. «Нас і досі замало, а їх забагато. І без розвідників ми наче сліпці. Треба висилати чати на розвідку. Та якщо я вишлю людей, чи повернуться вони назад?»

Прохід під Стіною був вузький та звивистий, а багато дичаків були старі, хворі або поранені, тому рухалися повільно, аж болісно. Коли останній схилив коліна, вже настала ніч. Вогонь у ямі вигорів, тінь короля на Стіні скоротилася учетверо від колишньої височини. Джон Сніговій бачив у повітрі власний подих. «Холодно, — подумав він, — і ще холоднішає. Цей блазенський вертеп трохи затягнувся.»

З чотири десятки бранців мулялися коло палісаду. З ними було четверо велетнів — дебелих волохатих істот із сутулими плечима, ногами завтовшки зі стовбури дерев та здоровезними пласкими ступнями. Хоча і величезні, вони все ж могли подолати шлях на той бік Стіни. Але один не хотів кидати свого мамута, а троє не хотіли кидати його. Решта бранців мала людську подобу. Хтось помер, а хтось помирав; більшість інших належали до їхніх родичів або найближчих приятелів і не бажали залишати своїх навіть за полумисок цибульної юшки.

Одні з тремтінням, інші — надто занімілі, щоб тремтіти, вони слухали гуркіт королівського голосу, що відлунював од Стіни.

— Ви вільні йти, куди забажаєте, — сказав їм Станіс. — Розкажіть своїм, що ви бачили. Розкажіть, що зустріли істинного короля, і хай ті, хто згоден жити у королівському мирі, приходять до його держави — їх приймуть і привітають. Якщо ж вони не хочуть миру — хай тікають або ховаються. Я не дозволю нових нападів на мою Стіну.

— Одна держава, один бог, один король! — закричала пані Мелісандра.

Королевині люди підхопили гасло і загриміли списами по щитах.

— ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ! СТАНІС! СТАНІС! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!

Джон побачив, що Вала не приєдналася до вигуків — так само, як і братчики Нічної Варти. Під час галасу нечисленні залишені коло Стіни дичаки хутко розчинилися серед дерев. Велетні пішли останніми: двоє на спині мамута, ще двоє пішки. Залишилися тільки мертві. Джон бачив, як Станіс зійшов з помосту в супроводі Мелісандри. «Своєї червоної тіні. Вона ніколи не залишає його надовго.» Навколо них стала почесна варта короля: пан Годрі, пан Клейтон, іще тузінь лицарів — усі до одного з королевиних людей. Місячне світло блимало на їхніх обладунках, вітер смикав за киреї.

Попередня
-= 73 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!