Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Лев у Король-Березі — лише маленьке левеня, а Залізний Престол свого часу різав на клапті й доросліших його володарів.

— Так, мосьпане, він ще малий хлопчина, але ж… короля Роберта любили, і більшість люду приймає Томена як його сина. Що більше бачать діянь князя Станіса, то менше його люблять, а ще менше — пані Мелісандру з її вогнями та отим зловісним червоним богом. Наші братчики скаржаться…

— На князя-воєводу Мормонта теж скаржилися. Колись він сказав мені, що чоловіки полюбляють скаржитися на своє панство та своє жіноцтво. А хто не має жінок, ті скаржаться удвічі більше на своїх панів. — Джон Сніговій подивився у бік палісаду. Двох його стінок вже не було, третя швидко зникала. — Я вас тут лишу, Бовене. Подбайте, щоб спалили усі трупи. Дякую вам за поради. Обіцяю подумати над усім, що ви мені сказали.

Коли Джон вирушив назад до брами, у повітрі ще висів дим і летючий попіл. Там він спішився і повів бахмутика крізь лід на південний бік Стіни. Перед ним крокував Скорботний Ед зі смолоскипом. Язики полум’я лизали стелю, і на кожному кроці на них падали холодні краплі талої води.

— По правді, пане воєводо, я відчув полегшення, коли побачив той ріг у вогні, — мовив Ед. — Мені минулої ночі наснилося, що я сцяв зі Стіни, коли хтось вирішив у нього дмухнути. Та я не скаржуся, ні. Попередній сон був гірший: Харма Песиголовка згодувала мене своїм свиням.

— Харма загинула, — мовив Джон.

— Та свині ж лишилися. І дивилися на мене так, як ото Смертяний — на окіст шинки. Ні, не буду твердити, що дичаки хочуть нас убити просто тут, у замку. Ну нехай ми порубали їхніх богів та змусили спалити уламки — зате ж дали їм цибульної юшки. Що таке бог порівняно з мискою гарячої юшки? Я б і сам трохи з’їв.

Пахощі диму та горілої плоті досі чіплялися Джонові до його чорного строю. Він знав, що мусить поїсти, але прагнув товариства, не їжі. «Перехилити чару вина з маестром Аемоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном та Ропухом…» Але Сем з маестром Аемоном поїхали, а решта друзів…

— Я сьогодні вечерятиму з братією.

— Варена яловичина з буряками. — Скорботний Ед завжди знав, що готують на кухні до обіду або вечері. — Але Гоб сказав, що хріну немає, скінчився. І на біса нам здалася варена яловичина без хріну?

Відколи дичаки спалили стару братську трапезну, братчики Нічної Варти обідали у кам’яному льосі під зброярнею — великому, наче печера, поділеному двома рядами кутастих кам’яних стовпів, з круглястими склепіннями і великими барилами вина та пива вздовж стін. Коли Джон увійшов, четверо будівничих саме грали у черепки за найближчим до сходів столом. Ближче до вогню сиділа купка розвідників та кілька людей короля за тихою розмовою.

Молодші браття зібралися за іншим столом, де Пип колов ріпу ножем.

— Ніч темна і повна ріпи! — оголосив він урочисто. — Помолимося ж, діти мої, щоб надіслав нам Господь оленини, і не простої, а з цибулею та смачною підливою!

Його друзі зареготали: Грен, Ропух, Шовкун, уся звична зграя. Джон Сніговій їхніх веселощів не поділяв.

— Глузувати з молитов інших людей — то, Пипе, дурість. До того ж дурість небезпечна.

— Якщо червоний бог образився, то хай мене тут зараз сам і ушкварить.

Усі посмішки разом зникли.

— Ми жартували зі жриці, — мовив Шовкун, стрункий та вродливий юнак, що колись був повією в Старограді. — Це лише жарт, пане воєводо.

— Ви маєте своїх богів, вона — свого. Облиште її.

— А вона ж наших не полишає! — заперечив Ропух. — Назвала Седмицю облудними бовванами. І старих богів теж лаяла. Змусила дичаків спалити гілки оберіг-дерев. Ви ж самі бачили.

— Пані Мелісандрі я не наказую. Зате наказую вам. Я не потерплю ворожнечі між людьми короля і моїми власними.

Пип поклав руку Ропухові на плече.

— Не судилося тобі, хоробрий Ропуше, більше скрекотіти, бо так звелів наш великий Сніг-воєвода. — Пип скочив на ноги і блазенськи вклонився Джонові. — Благаю вибачити. Віднині я навіть вухами не ворушитиму, інакше як із ласкавого дозволу мого ласкавого пана.

«Він думає, що це така гра.» Джонові закортіло вбити йому в голову трохи здорового глузду.

— Вухами можеш плескати, скільки забажаєш. Але якщо забагато плескатимеш язиком, чекай біди.

— Я простежу, щоб він був обережний, — пообіцяв Грен. — Дам ляща у вухо, якщо патякатиме зайве.

Він завагався.

— Чи не повечеряєте з нами, пане воєводо? Овейне, ану посунься, Джонові треба сісти.

Джон нічого так не бажав, як повечеряти у товаристві друзів. «Ні, — сказав він собі, — ті дні минули.» Усвідомлення різонуло його, наче ніж у череві. Його обрали правити і наказувати. Стіна належала йому, і їхні життя теж. «Воєвода чи князь може любити людей, яких очолює, — казав йому колись його панотець, — але не може з ними приятелювати. Бо настане день, коли йому доведеться судити їх або послати в битву на смерть.»

Попередня
-= 75 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!