Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Джон Сніговій підняв каптура кобеняка і рушив до дверей. Білий вовк посунув за ним слідом, назад у чорну холодну ніч.

У зброярні було темно і тихо. Джон кивнув до вартових, перш ніж рушити углиб до своїх помешкань повз мовчазні риштунки зі списами. Він повісив паса з мечем на кілочок біля дверей, кобеняка — на інший. Коли Джон стягнув рукавиці, то зрозумів, що руки знову затерпли від холоду. Запалити свічку забрало чимало часу. Привид згорнувся на килимку і заснув, але Джон ще не міг дозволити собі відпочити. Порізаний сосновий стіл вкривали мапи Стіни та краю за нею, розпис розвідницьких чат і лист із Тіньової Вежі, написаний спритною рукою пана Дениса Малістера.

Джон перечитав листа з Тіньової Вежі, загострив перо і вийняв корок зі слоїка густого чорного чорнила. Він написав два листи: перший — панові Денису, другий — Котерові Пайку. Обидва діймали його проханнями прислати ще людей. Гальдера та Ропуха він вирішив надіслати до Тіньової Вежі, Грена та Пипа — до Східної-Варти-біля-Моря. Чорнило текло погано, слова здавалися різкими і незграбними, але він не відступав.

Коли Джон нарешті відклав перо, в кімнаті було темно та холодно, а навколишні стіни наче зсунулися докупи. Над вікном сидів і витріщався на нього хитрими чорними очицями крук Старого Ведмедя. «Мій останній друг, — похмуро подумав Джон. — Хоч би тебе пережити — бо ти і моє обличчя з’їси.» Привид не рахувався — він був ближчий за друга. Він був частиною його самого.

Джон підвівся і зробив кілька кроків до вузького ліжка, де колись спав Донал Нойє. «Це моя доля, — усвідомив він, роздягаючись, — віднині й до кінця моїх днів.»

Даянерис

— Що таке?! — скричала вона, щойно Іррі обережно струснула її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Сталося щось погане» — миттєво зрозуміла вона. — Це Дааріо? Що за халепа?

У її сні вони були чоловіком і дружиною — простими міщанами, що жили простим життям у високому кам’яному будинку з червоними дверима. Уві сні він цілував її усюди: у вуста, у шию, у груди.

— Ні, халісі, — промурмотіла Іррі, — це ваш євнух Сірий Хробак та лисі чоловіки. Ви їх приймете?

— Так. — Раптом Дані усвідомила, що волосся має розкошлане, а нічну сорочку — розхристану і заплутану навколо тіла. — Допоможи вдягнутися. І чару вина подай. Щоб прочистити голову.

«Щоб потопити мій сон.» Вона почула тихі схлипи.

— Хто це плаче?

— Ваша рабиня Місандея, — відповіла Джихікі зі свічником у руці.

— Служниця. Я не маю рабів. — І все ж Дані не зрозуміла сказане. — Чому вона плаче?

— Вона плаче за тим, хто був їй братом, — відповіла Іррі.

Решту вона дізналася від Скахаза, Резнака та Сірого Хробака, яких привели перед її очі. Дані зрозуміла, що звістки лихі, ще до того, як почула бодай слово — вистачило єдиного погляду на потворну мармизу Голомозого.

— Сини Гарпії?

Скахаз кивнув головою і болісно скривив рота.

— Скільки загинуло?

Резнак ламав руки з розпачу.

— Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Бридка справа, ница і зла. Жахлива ніч, украй жахлива…

«Дев’ятеро.» Слово встромилося їй у серце, наче кинджал. Щоночі поміж східчастими пірамідами Меєрину поновлювалася тіньова війна. Щоранку сонце сходило над свіжими трупами, коло яких на цегляній бруківці намальовано було кров’ю гарпію. На кожного відпущенця, що забагатів, а чи просто став надто помітним серед людей, чигала смерть. «Але ж дев’ятеро за одну ніч…» Вона відчула переляк.

— Розказуйте.

Відповів Сірий Хробак.

— На ваших слуг напали, коли вони ходили цеглою Меєрину, оберігаючи мир вашої милості. Усі були добре озброєні списами, щитами та тесаками. Ходили по двоє, і гинули теж по двоє. Ваших слуг Чорного Кулака і Цефериса було вбито арбалетними стрілами у Маздановому Лабіринті. Ваших слуг Мосадора та Дурана розчавили скинутим згори камінням коло річкового муру. Ваших слуг Еладона Золотоволосого та Вірного Списа отруїли у винному льосі, де вони звикли зупинятися, коли відбували варту.

«Мосадор.» Дані стиснула долоню в кулак. Місандею з братами забрали з рідної домівки на острові Наат і продали до Астапору наскочники з Василіскових островів. Зовсім юна, Місандея показала такий хист до мов, що Добрі Хазяї зробили з неї писарку та драгоманку. Мосадорові та Марселенові пощастило менше — їх вихолостили і перетворили на Неблазних.

— Чи спіймали когось із убивць?

— Ваші слуги схопили власника шинку і його доньок. Вони твердять, що нічого не знали, і благають про милосердя.

«Вони всі прикидаються невігласами і благають про свою шкуру.»

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!