Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Приберіть світло, благаю, робіть свою справу в темряві, молю вас, благаю!

— Та це не він, — вимовив хлопчачий голос. — Ти лишень подивися на оце. Ми не в ту цюпу зайшли.

— Остання келія ліворуч, — відповів інший хлопчак. — Це ж остання келія ліворуч, хіба не так?

— Та наче так. — Настала тиша. — Що це він белькоче?

— Здається, не хоче світла.

— А ти б хотів, якби виглядав отак? — Малий гучно відхаркнув і сплюнув. — А смердить, ой леле… мене зараз удавить.

— Він тут пацюків жере, — відповів другий хлопець. — Оно подивися.

Перший засміявся.

— А й справді! Смішний.

«Я мусив, мусив…» Пацюки кусали його уві сні, зачіпали пальці на руках та ногах, намагалися вчепитися навіть у обличчя, тому коли він наклав руки на одного, то не вагався. Їж, або тебе з’їдять — такий йому лишався вибір.

— Я їв, — промимрив він, — так, їв, їв, я його з’їв, бо вони їли мене, благаю…

Хлопчаки підступили ближче, шурхотячи соломою під ногами.

— Ану відповідай, — мовив один із них. Він був менший з двох і тендітніший, але розумніший. — Ти пам’ятаєш, хто ти такий?

Страх скипів у ньому гарячою хвилею, і він застогнав.

— Відповідай. Кажи своє ім’я.

«Моє ім’я.» Вереск застряг у нього в горлянці. Вони навчили його, яке він тепер має ім’я, навчили добре, ой як добре, але так давно, що він забув. «Якщо я відповім неправильно, він забере ще один палець, або й гірше, він… він…» Він не хотів думати про те, не міг навіть згадувати. У щелепи, у очі закололи голки. У голові гупав молот.

— Благаю вас! — кавкнув він ледь чутним, немічним голосом столітнього старця.

«Може, мені сто років і є? Скільки я вже тут сиджу?»

— Ідіть, — пробелькотів він крізь зламані зуби та зламані пальці, міцно стиснувши повіки від жахливо яскравого світла. — Благаю, заберіть собі щура, лише не робіть боляче…

— Смердюк! — мовив старший з хлопчаків. — Ти Смердюк. Згадав?

Саме він тримав у руці смолоскип. Молодший хлопчина мав кільце залізних ключів.

«Смердюк?» Сльози ринули щоками.

— Згадав. Я пам’ятаю. — Він роззявив рота, потім стулив його. — Мене звати Смердюк. Смердюк — нікчемний остюк.

У пітьмі він не потребував імені, а тому легко його забував. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк.» Він не народився з цим іменем. У іншому житті він був кимось іншим, але тут і зараз його ім’я було Смердюк. Тепер він згадав.

Також він пригадав і хлопчиків. Вони були вдягнені у однакові жупанчики тонкої вовни, сіро-блакитні з синьою облямівкою. Обидва були зброєносцями, обом було по вісім років, і обох звали Вальдерами Фреями. «Великий Вальдер і Малий Вальдер, так-так.» От лишень Малим був більший, а Великим — менший, і це дуже розважало хлопців, але збивало з пантелику решту світу.

— Я вас знаю, — прошепотів він крізь потріскані губи. — Я знаю ваші імена.

— Ти маєш піти з нами, — мовив Малий Вальдер.

— Ти потрібен їхній вельможності, — додав Великий Вальдер.

Жах прохромив його наскрізь, наче ніж. «Це ж лише діти, — подумав він. — Двоє хлопчаків восьми років.» Авжеж він міг упоратися з двома восьмилітками. Навіть слабким і знесиленим він міг забрати смолоскипа, ключі, кинджал у піхвах при боці Малого Вальдера, а тоді втекти. «Ні. Ні, це надто легко. Це пастка. Якщо я втечу, він забере ще один палець і ще кілька зубів.»

Раніше він уже тікав — здавалося, чи не кілька років тому, коли ще лишалися якісь сили, коли він іще був здатен на непокору. Того разу з ключами до нього прийшла Кайра. Вона сказала йому, що вкрала ключі, що знає потерну, яку ніколи не стережуть.

— Відведіть мене назад до Зимосічі, м’сьпане, — благала вона, зблідла і тремтлива. — Я не знаю дороги. Я не можу втекти сама. Благаю, ходімо зі мною.

І він пішов. Ключник в’язниці був п’яний вусмерть і валявся на підлозі в калюжі вина зі спущеними до кісточок штаньми. Двері підземелля були відчинені, потерну ніхто не охороняв — саме так, як вона казала. Втікачі почекали, поки місяць закотиться за хмари, тоді вислизнули з замку і переплюхали Плакун-Воду, ковзаючи на каменях, скутих холодом у крижаному потоці. На тому березі він її поцілував.

— Ти врятувала нас, — сказав він тоді.

«Дурень. Божевільний йолоп.» То була пастка, гра, жорстокий жарт. Князь Рамзай полюбляв лови у лісі, але надавав перевагу двоногій дичині. Цілу ніч вони бігли темним лісом, але щойно зійшло сонце, крізь дерева почувся слабкий звук віддаленого рогу і гавкіт зграї хортів.

— Нам треба розділитися, — сказав він Кайрі, коли собаки почали наганяти. — Нас обох вони не вистежать.

Попередня
-= 85 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!