Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Але дівчина мало не божеволіла з жаху і чіплялася за нього, відмовляючись розлучатися — навіть тоді, коли він присягнувся, що збере військо залізняків і повернеться по неї згодом, якщо погоня обере її.

Їх упіймали менше ніж за годину. Один пес збив його на землю, інший вкусив Кайру за ногу, коли вона намагалася видертися схилом горбка. Решта оточила їх із гавкотом та гарчанням і тримала на місці, клацаючи зубами на найменший рух, доки не наблизився Рамзай Сніговій зі своїми мисливцями. Тоді він іще був байстрюком, не Болтоном.

— Осьде ви є, — посміхнувся він до них з сідла. — Ви раните мої почуття, коли тікаєте отак зненацька. Невже вас стомила моя гостинність?

Саме тоді Кайра схопила камінь і кинула йому в голову. Камінь схибив на добрячих пів-аршина, і Рамзай посміхнувся.

— Тебе доведеться покарати.

Смердюк пригадав відчайдушний, нажаханий погляд Кайриних очей. Тієї миті вона виглядала такою юною, зовсім ще дівчинкою, але він нічого не міг вдіяти. «Вона привела їх до нас, — подумав він. — Якби ми розділилися, як я казав, хтось із нас двох міг би врятуватися.»

Від спогадів тяжко перехопило подих. Смердюк відвернувся від смолоскипа з очима, повними блискучих сліз. «Чого йому треба цього разу? — подумав він у розпачі. — Чому він не дасть мені спокій? Я ж нічого не робив, цього разу я ні в чому не винний, чому б йому не лишити мені в пітьмі?» Адже він щойно упіймав щура, такого жирного, теплого, рухливого…

— Нам його помити, абощо? — спитав Малий Вальдер.

— Їхня вельможність люблять, коли від нього тхне, — відповів Великий Вальдер. — Чого б вони кликали його Смердюком?

«Смердюк. Мене звати Смердюк — огидний гівнюк.» Він мусить пам’ятати. «Служи, корись, пам’ятай, хто ти є — і більше тобі не зроблять боляче. Його вельможність пообіцяв, він сам пообіцяв.» Та навіть якби бранець забажав опиратися, то вже не мав для опору сили. Усю силу з нього вибили батогами, виморили голодом, здерли зі шкірою. Коли Малий Вальдер підняв його з долівки, а Великий Вальдер змахнув смолоскипом, щоб вигнати з цюпи, він пішов покірно, наче собака. Якби він мав хвоста, то запхав би його між ніг.

«Якби я мав хвоста, Байстрюк відрізав би його геть.» Думка прийшла непроханою — злостива думка, небезпечна. Його вельможність більше не був байстрюком. «Тепер він Болтон, не Сніговій.» Король-хлопчак на Залізному Престолі зробив князя Рамзая законним спадкоємцем, подарував йому право взяти ім’я свого вельможного батька. Коли його кликали Сніговієм, то тим нагадували про народження від непорядного ложа і викликали чорну лють. Смердюк мусив пам’ятати. А понад усе він мав пам’ятати своє ім’я. На пів-удару серця воно зникло з пам’яті, і він злякався так, що запнувся на крутих сходах підземелля і подер штани на камені, пустивши собі кров. Малий Вальдер мусив пхнути у нього смолоскипом, щоб підняти на ноги і погнати далі.

У дворищі він побачив, що над Жахокромом стоїть ніч, а над східним муром замку сходить повний місяць. Бліде світло кидало тіні високих трикутних зубців на морозну землю, наче відбиток якоїсь велетенської, чорної та хижої щелепи. Повітря було вогке, холодне, повне напівзабутих пахощів. «Це світ, — сказав собі Смердюк, — саме так пахкотить світ.» Він не знав, чи довго сидів у підземеллі — напевне, з півроку. «Довго, а чи й довше. Що як минуло п’ять років, або десять, або двадцять? Чи я знав би? Що як я з’їхав там, у глибині, з глузду, і минула вже половина мого життя?» Та ні, дурниці. Стільки часу проминути не могло — адже хлопчаки лишилися хлопчаками, а за десять років вони перетворилися б на дорослих чоловіків. Він мусить пам’ятати такі речі. «Я не дозволю йому звести мене з розуму. Хай забирає пальці рук і ніг, хай виймає очі та відрізає вуха, але він не зможе забрати мій розум, якщо я не дозволю.»

Малий Вальдер ішов попереду зі смолоскипом у руці, Смердюк покірно плівся за ним, а Великий Вальдер крокував позаду. Собаки на псярні загавкали, коли трійця їх проминала. Вітер носився двором, наскрізь прорізаючи бридке ганчір’я, що правило йому за одяг. Шкірою від холоду побігли сироти. Нічне повітря було вогке і холодне, але жодних ознак снігу він не помітив — хоча зима вже напевне стояла на порозі. Смердюк спитав себе, чи доживе побачити сніг. «Скільки пальців я дотоді матиму на руках? А на ногах?» Коли він підняв руку до очей, то вразився, яка вона бліда, яка позбавлена плоті. «Шкіра та кістки, — подумав він. — Я маю руки немічного старого.» Чи не міг він помилятися щодо хлопців? Що як це були не Малий Вальдер і Великий Вальдер, а сини тих малих, яких він колись знав?

У великій трапезній панували сутінки і дим. Праворуч та ліворуч горіли ряди смолоскипів, які тримали держаки у вигляді кістяків людських рук, що витикалися просто зі стін. Високо над головою виднілися чорні від диму дерев’яні крокви та баня даху, що губилася у темряві. У повітрі висіли важкі пахощі вина, пива та смаженого м’яса. Шлунок Смердюка гучно забурчав, у роті зібралася слина.

Попередня
-= 86 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!