Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Двісті років?! — перепитала Мейра.

Дитина лісу посміхнулася.

— Не ми, а люди — справжні діти в цьому світі.

— Ви маєте ім’я? — запитав Бран.

— Коли потребую. — Вона майнула смолоскипом у бік чорної тріщини в задній стіні печери. — Нам униз. Ви мусите піти зі мною.

Бран знову здригнувся.

— Але розвідник…

— Він не може увійти.

— Його вб’ють!

— Ні. Його вбили дуже давно. Ходімо! Там, у глибині, тепліше, і ніхто вам не зашкодить. Він на вас чекає.

— Триокий гайворон? — запитала Мейра.

— Зеленовидець.

Вимовивши відповідь, вона рушила геть, а їм не лишилося нічого, крім рушити слідом. Мейра допомогла Бранові сісти на спину Ходорові, хоча його кошик був поламаний та мокрий від розталого снігу. Відтак вона обійняла брата, підперла плечем і допомогла стати на ноги. Очі його розплющилися, і він спитав:

— Що таке? Мейро? Де це ми? — А побачивши вогонь, посміхнувся. — Я бачив такий дивний сон.

Прохід був вузький, покручений і такий низький, що Ходор мусив пригинатися. Бран теж нахилився, скільки міг, та все одно маківкою голови шкрябав і бився об стелю. Крихти землі сипалися з неї при кожному доторку, втрапляли у очі та волосся, а одного разу він ударився чолом об товстий білий корінь, що витикався зі стіни — з нього на всі боки розчепірилися мацаки, а між ними висіло павутиння.

Дитина крокувала попереду зі смолоскипом у руці; позаду чувся шепіт її листяного вбрання, але прохід повертав так часто, що Бран скоро загубив її з очей. Єдиним світлом лишилися відблиски на стінах проходу. Після того, як вони трохи спустилися, печера розділилася, але ліва її гілка лишилася темною, наче смоляна яма, і навіть Ходор здогадався повернути праворуч слідом за смолоскипом.

Гра тіней створювала враження, що й стіни навколо теж рухаються. Бран бачив, як з землі навколо вигулькують великі білі змії й миттю зникають у ній, і серце його калатало зі страху. Він питав себе, чи не втрапив помилково до якогось гнізда молочних гаспидів чи величезних могильних червів — м’яких, блідих, огидних. «Могильних червів, що мають зуби.»

Ходор їх теж бачив і скиглив «Ходор», не маючи охоти йти далі. Та коли жінка-дитина спинилася і дозволила їм наздогнати себе, світло смолоскипа усталилося, і Бран зрозумів, що ті змії — такі самі білі корені, як той, що вдарив його по голові.

— Це корені оберіг-дерев, — мовив він. — Пам’ятаєте серце-дерево у божегаї? Ходоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево не завдасть вам шкоди.

— Ходор, — відповів Ходор і пірнув уперед, поспішаючи за дитиною зі смолоскипом у глибини землі.

Вони проминули ще одне розгалуження, тоді ще, а тоді прийшли до лункої печери завбільшки з велику трапезну Зимосічі, де зі стелі висіли кам’яні зуби, а інші витикалися з підлоги. Дитина у листяному вбранні прокладала між них стежку, час від часу зупиняючись і нетерпляче вимахуючи до них смолоскипом. «Сюди, — здавалося, промовляла вона. — Сюди, хутчіш, не баріться!»

Потім було ще чимало бокових проходів, чимало печерних помешкань; десь праворуч від себе Бран почув капотіння води. Коли він кинув туди погляд, то побачив очі з чорними вузькими зіницями, що яскраво палали, віддзеркалюючи світло смолоскипа. «Ще діти, — сказав він собі, — це дівча тут не єдине.» Але на думку мимоволі спала казка Старої Мамки про дітей Генделя.

Корені були тут усюди, пронизуючи землю та камінь, затуляючи одні проходи та підпираючи дахи інших. «Тут нема кольорів» — раптом усвідомив Бран. Тутешній світ складався з чорної землі та білого дерева. Серце-дерево Зимосічі мало корені завтовшки з ноги велетня, але ці були ще товщі. А ще Бран ніколи не бачив так багато їх одразу. «Напевне, над нами росте цілий гай оберіг-дерев.»

Світло знову пригасло. Хай і невеличка, дитина-не-дитина вміла рухатися швидко. Ходор затупав услід, але коли щось захрумтіло під ногами, то спинився так раптово, що Мейра і Йоджен мало не вдарилися йому в спину.

— Кістки, — мовив Бран, — це кістки.

Підлога проходу всипана була кістками птахів та звірів. Були там ще й інші кістки: великі, наче велетневі, та дрібні, наче дитячі. З обох боків у заглибинах, вирізьблених у камені, лежали та дивилися на них черепи. Бран побачив череп вовка і череп ведмедя, півдесятка людських черепів і майже стільки ж велетневих. Решта була малих, дивних обрисів. «Черепи дітей лісу.» Корені росли навколо них і просто крізь них — усі до одного. На деяких згори сиділи круки, проводжаючи прибульців блискучими чорними очицями.

Остання ділянка їхньої подорожі у пітьмі була найкрутіша. Ходор спустився на дупі, підскакуючи на горбках посеред мішанини потрощених кісток, сипкого ґрунту і дрібних камінців. Жінка-дитина чекала на них, стоячи на одному кінці природного містка над розчахнутим проваллям. Десь унизу в темряві Бран почув шум потоку води. «Підземна річка.»

Попередня
-= 92 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!